Читати книгу - "Лист до короля"

І друзі почали розповідати, спершу коротко, потім з подробицями. Король уважно слухав і ставив багато запитань. Він зумів так розговорити юнаків, що вони розповіли йому більше, аніж будь-кому. Юнаки згадали і про старого, який викликав Тіурі з церкви. Це, звісно, був Вокія — зброєносець лицаря Едвінема.

Король Унавен попросив Тіурі після повернення до королівства Дагоната спробувати розшукати старого.

— Подбай, щоб у Вокії було все, що він забажає. Сподіваюся, він зможе повернутися сюди чи до Форестерре. Боюся лишень, що вік та туга за загиблим сеньйором виснажили його. — І додав: — Дякую вам, Тіурі й Паккі, ще раз. Я дуже хотів би нагородити вас, та немає нагороди, рівноцінної тому, що зробили ви для мого королівства.

— О, це не обов’язково, Ваша Величносте, — відказав Тіурі.

— Знаю. Я дам вам лише дещо на згадку, хоча і так не забудете всього, що пережили. Лицарю Марвене, чи не покажете ви нам мечі?

Лицар передав королю два прекрасних мечі.

— Кожному по мечу, — мовив король. — Упродовж багатьох століть ці мечі належали моєму родові.

— Їм понад тисяча років, — додав лицар Марвен, — та вони все такі ж гострі.

Король вручив мечі Тіурі й Паккі.

— Здіймайте ці мечі лише на благо, — напучував він. — А ось і персні для вас — не такі, як у найвірніших моїх паладинів, ви замолоді ще для цього, а невеличкі, витончені, такі я дарую своїм підданим, коли посвячую їх у лицарі, і хоча ви не мої лицарі, отримаєте їх також.

Хлопці подякували королю.

— І ще одне. Ти розповідав, Тіурі, що Арданвен прийняв тебе як свого хазяїна. Тож відтепер і надалі він буде твоїм.

— Дякую, Ваша Величносте, — зрадів Тіурі.

— Дякуй не мені, Арданвеном я не розпоряджаюся. Він сам обирає собі господаря. Чи не так, лицарю Марвене?

— Так, володарю, — відповів той. — Так само як і мій кінь, Іданвен, Вранішній Вітер, брат Арданвена. — І він підморгнув Тіурі.

Король Унавен підвівся. Тіурі зрозумів, що розмову завершено, і теж підвівся. Паккі — за ним.

— Можливо, у тебе є ще якісь запитання? — звернувся король до Тіурі.

«Звідки він знає?» — здивувався той і нерішуче запитав:

— Я. я, Ваша Величносте.

— Що?

— Ваша Величносте, про що було сказано в листі, яке я доправив? — запитав Тіурі й тут-таки пошкодував про сказане. Нечемно запитувати про те, що мало залишатися таємницею.

Проте король не розгнівався.

— Я поки що не хочу про це говорити, — відповів він серйозно. — Незабаром сам про все дізнаєшся. Певно, вже завтра.

— Меч! — захоплено вимовив Паккі. — Справжній меч! І який!

— Пречудовий, — підтримав його Тіурі. — Поглянь, на ньому викарбувані фігурки та ім’я короля Унавена.

— Якщо чесно, мені трохи моторошно мати таку річ. Не впевнений, що це для мене — ходити з таким мечем. Я повісив би його над ліжком, милувався б. А от перстень носитиму завжди.

Юнаки сиділи поруч біля водограю в маленькому внутрішньому дворику.

— Як тобі тут, подобається? — запитав Паккі трохи згодом.

— А тобі?

— О, тут дуже гарно, але я відчуваю себе трохи ні в сих ні в тих. Можливо, для мене всього цього забагато. Поважні лицарі з білими щитами й сяючими каблучками. І сам король! Що ти думаєш про нього?

— Великий король, — неквапом промовив Тіурі. -Старий, але все ще міцний і хоробрий; могутній правитель і водночас доброзичливий; викликає загальне захоплення, проте сам не запишався й не став гордовитим.

— А мені він досі нагадує Менауреса. Тому я й не зніяковів перед ним. Бо в іншому разі.

— Так, — кивнув Тіурі. — Відлюдник, безперечно, схожий на нього, чи він на відлюдника.

— А король Дагонат теж такий?

— Ні, — відповів Тіурі, подумавши, — король Дагонат молодший. Він войовничий, сильний, справедливий, просто, я думаю, не такий. не настільки мудрий, як король Унавен. Дуже важко судити про таких людей. Дагонат — мій король, король моєї країни. Я люблю його, він гідний пошани, і я дуже хотів би стати його лицарем.

— Ти ж станеш ним, так?

Тіурі згадав слова Кобри і промовчав.

— А ти хотів би стати лицарем Унавена й носити білий щит? — знову запитав Паккі.

— Авжеж. Але якщо я стану лицарем, то волів би бути лицарем Дагоната; я належу до його країни і там мій дім.

— Не знаю, чи хотів би я стати лицарем, — замислився Паккі. — Я звичайний хлопець. У кольчузі почуваюся незграбним, а з мечем у руках і поготів. Проте, мабуть, до цього можна звикнути, як говорив Вармін.

Тут до них підійшов Тирилло.

— Я за вами, ходімо прогуляймося. Побачите й дещо інше, окрім палацу, де повно лицарів та поважних панів, — він підморгнув Паккі.

«Цікаво, — подумав Тіурі. — Невже Тирилло має дар читати чужі думки чи просто чув нашу розмову?»

— Я можу читати чужі думки, — попередив блазень,

— будь обережним: я небезпечний. То що, пройдімося? Віднесіть мечі до своєї кімнати. Завтра вони мають бути з вами. Король збирає в себе священників, паладинів, лицарів і радників. Ви теж повинні бути присутніми там.

— Куди ми підемо? — не втримався Паккі.

— Хочу покататися на човні.

Паккі недовірливо насупився.

— Не переймайся, Біла річка — це тобі не Райдужна!

— засміявся Тирилло. І мій човен не протікає. Ходімо, сонце світить, із заходу дме свіжий вітер, морський ві-тер. Я прихоплю кошика з хлібом, їжею, на воді й поласуємо.

Незабаром друзі вже сідали у човник Тирилло, гарненький, яскраво розфарбований.

— Спершу веслуватиму я, за течією. А згодом ви -проти. Ви хлопці міцні, мускулясті; а я — лише слабко-силий блазень, — він зняв пальчатки й узявся за весла. Тіурі довелося тримати кермо.

— Паккі нічого не треба робити, — попередив Тирил-ло, — доки він не опанує свій страх.

— А я нічого не боюся! — обурився Паккі. — Мені це подобається!

Це справді було приємно. Вода виблискувала на сонці, погідний вітер куйовдив їхнє волосся.

Тіурі почувався легко й радісно, відповідальність і завдання відступили