Читати книгу - "Зібрання творів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
на голому гіллі, на вітрі
на хмарнім небі, на дощі,
і заспокоєння нехитрі
зупинять руку на плечі
прижурному. Ще осінь буде,
ще будуть зими і сніги.
Тоді спадуть з очей полуди
під млосні шепоти пурги.
* * *
Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору.
Все вгору і вгору — над небо, над вечір, над ніч.
Лікуй висотою цю душу, ласкаву і хору,
в смертельнім ширянні тримайся і ранку не клич.
Землі — залегкі ми. І нас простовисно підносить
цей тлум навіженства, цей клекіт правічних волінь.
У всесвіті чути — голісінький голос голосить
і нас подвигає — до злетів, ширянь і падінь.
Голісінький голос — чи то Богоматері, Долі
Чи то України огорнутий мороком дух.
Крило холодить полохке лопотіння тополі.
Дніпра переплески, що вижеврів, вистиг і стух.
Намистом огнів озиваються весі і гради.
Зболілим видінням снується нам сон мерехкий.
Ява ачи марення ачи з глухої надсади
цей простір озвався — понурий і неговіркий.
Твої серпокрильці протнуть наторосені хмари,
така чорнота, чорнота, чорнота угорі!
Від магми земної до серця дрібного — удари
дзвінких молоточків в космічній заходяться грі.
Цей здвиг молодечий, оце наднебесся тривожне,
цей безгук, цей безмір, ця кружна п’янка широчінь,
цей край під горбатим підкриллям, ця ясновельможна
земля, що звабляє в провалля обсотану тінь.
Ми ще засвіт-сонця дзьобами проб’єм крутояри,
над падолом річки, як стріли, пірвемося в лет.
Це досвіт, оспалі! Це день народився, нездари,
вітрець повіває в триб-листі обмерлих трепет.
І зорі подвійні і місяць подвійний блукає
подвійного руху згромаджений центр налог
в високому леті твоє товариство шугає —
малі підсусідки, якими пишається Бог.
* * *
Для І.С.
Сузір’я знов лаштуються в танець,
метелиця от-от займеться виром.
Спокійно, сестро. Чуєш, хай їм грець —
отим Романам і Володимирам.
Запорошило, замело, засні—
жило дорогу — а куди рушати?
Спокійно, сестро. Будуть зліші дні.
Ще нам цей час — за просвіток згадати.
Не ремствуй, сестро. Тяжко в цих ночах,
що безпросвітні, як відьомське око.
І водить блуд нас і колише страх,
а притомився — і бере морока.
Та йди й крізь смерть. Не обривайся з крока.
Аж там спочин. Твій нездоланний жах.
ЧАСТИНА ДРУГА
* * *
Цей став повісплений, осінній чорний став,
як антрацит видінь і кремінь крику,
вилискує Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до ніг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на віття виголіле. Рине впрост
на утлу синь, високогорлі сосни
і на пропащу голову мою.
Охриплі очі збіглися в одне—
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душі?
1970 р.
ВЕРТЕП
На першому поверсі двоє людей,
на другому — їхні тіні.
Вправний оператор
так освітлює кадр,
що часом навіть не добереш,
де люди, а де лиш тіні.
Внизу проказують — нам з тобою
жити в любові й радості.
Вгорі повторюють: мав би ніж —
зарізав би, як собаку.
Потім на кін виходить хтось третій
і починає агітувати за рай,
що росте й росте
донизу й угору.
Сніп світла підноситься
в порожню небесну твердь,
де чути янгольські співи:
«одним кипіти в маслі,
а другим — у смолі».
Нарешті починаються танці:
на авансцену вискакує чорт
і починає обертатися.
Спочатку стоїть на руках,
потім стає на ноги.
Доти перевертається,
поки руки не приростають до землі,
а ноги зависають в повітрі.
І тоді помітно стає,
що обертається, власне,
тільки тулуб.
* * *
Цей корабель виготовили з людських тіл.
Геть усе: палуба, трюм, щогли
і навіть машинне відділення.
Морока була з обшивкою.
Особливо погано
держали воду місця,
де укладалися людські голови.
Коли утворювалась потужна водотеча,
діру затикали кимось із екіпажу.
В той час, як решта
шукала щасливої пристані
у відкритому морі.
* * *
Спочатку людину вбивали
(це робилося дуже майстерно й швидко),
потому вбитого одживляли.
Реанімацією займалися
в косметичних кабінетах
малярі — замість лікарів.
Справі одживлення
віддавали життя
цілі династії майстрів пензля.
Зате й одрізнити
живого од мертвого
було неможливо.
* * *
— Досить крові, — продекламував кат,
коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,
стримів у спині.
І я подумав, весь скривившись од болю:
що, як він заходиться
ще й лікувати мене?
* * *
Ця п’єса почалася вже давно.
І лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен, власну сутність загубивши,
і дивиться, і грає. Не живе.
Отож мені найщасливіша роль
дісталася в цій незнайомій п’єсі,
в якій я слова жодного не вчив
(державна таємниця!). Автор теж
лишається інкогніто. Актори
чи є чи ні — не знаю. Монолог?
Але без слів? Бо промовляють жести
непевні. Що то — сон, ачи ява,
чи химородні вигадки каббали?
Чи маячня — і тільки?
Стежу оком
за тим, що наш глухонімий суфлер
показує на мигах. Не збагну я:
захочу стати — він накаже: йди,
а йти почну — примушує стояти.
У обрій декорований вдивляюсь —
велить склепити очі. Мружусь — він:
у світле майбуття своє вглядайся.
Сідаю — каже: встань. Отетерілий,
вирішую:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів», після закриття браузера.