Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Епілог.

Тимур

Через п'ять років 

Мабуть, ніколи не забуду перший крик мого новонародженого сина. Довго ж ми з дружиною обирали для нього ім'я. Навіть кілька тижнів малюк був без імені, а ми по черзі до нього підходили та називали його то одним, то іншим іменем, але нічого не подобалося. Ні Олександр, ні Володимир, ні Артем – нічого з подібних розповсюджених імен нам зі Стасею не подобалося. Хотілося б якогось чоловічого імені, в якому відчувався б характер і воля майбутнього чоловіка. 

– Матвій… Нехай буде Матвієм, – одного разу сказав мій тесть і ми з дружиною приміряли це ймення на нашому хлопчику. Нам обом сподобалося, тому поки не передумали, одразу побігли оформлювати документи. 

До речі, батька Стасі ми дуже поважаємо і постійно прислухаємося до його думки. Не зважаючи на перші непорозуміння між нами, зараз у нас з ним чудові відносини. Навіть у випадку з одруженням ми також дослухалися до його думки. Стася не хотіла більше гнівити батька, а я терпляче очікував, коли мої почуття до коханої будуть побачені та прийняті. Ми зустрічалися ще два роки. Навіть жити разом нам зі Стасею теж заборонялося. Я продав батьківський будинок та на виручені кошти купив власну двокімнатну квартиру. Нехай і невеличка, зате своя. Як-то кажуть, нове життя починається з власного житла. І це дійсно так. Я не хочу жити сам у величезному будинку й щодня нагнітати себе тим, що ні батька, ні матері я більше не маю в реальному житті. Проте я маю Стасю і її батьки прийняли мене як свого сина. Більше мені нічого не потрібно. Я змирився зі своїм становищем і навчився приймати життя таким, яким воно є. Зрештою, я не в найгіршому становищі знаходжуся. Я б навіть не так сказав. Я б сказав, що тепер я живу тим життям, в якому є кохання, щастя, радість, мир і злагода. В мене все налагодилося, тож я щасливий. 

Тесть допоміг зняти з мене всі звинувачення і судимості, а тому тепер я можу вільно дихати і впевнено ходити по вулицях. Я знайшов гідну та високооплачувану роботу. Щоправда, працюю на шиномонтажі, бо де мене ще візьмуть без освіти та досвіду роботи? А ремонт механіки – це все, що я знаю з самого дитинства. Мій батько мене добре підготував до дорослого життя, будучи ще живим. Наразі робота є постійною і стабільною. А що ще потрібно чоловіку в його двадцять п'ять років, який має дружину та малого сина? Не голодуємо і не бідуємо. Маємо все, що тільки захочемо. Живемо в достатку, миру та злагоді. Стася щаслива, а біля неї і я щасливий. 

– Коханий, подивись, Матвійко намагається зробити свій перший крок, – кричить мені кохана зі вітальні і я з радістю йду на її поклик. 

Зрештою перший крок свого сина я не хочу прогавити. Хочу побачити і запам'ятати все, що його стосується. Перший зубчик бачив, перше слово «тато» почув. Ось тепер перший крок і чергова світлина на пам'ять. Вже тисячі смішних світлин маю в телефоні з участю малого, але те не заважає зробити наступне. 

Мій син робить свій перший крок у житті і я роблю знімок. Потім він падає на сідниці, а Стася, сміючись, підтримує його. Роблю ще кілька знімків як мої рідні та кохані сміються разом. Ставлю в штатив телефон і підходжу до них та обіймаю їх обох. Додаток робить сам кілька світлин щасливої родини. 

– Пам'ятаєш як ми вперше зустрілись? – питає Стася, поклавши голову мені на плече. 

– Таке важко забути, – пригадую минуле п'ятирічної давності. – Ти була в клубі зі своїм хлопцем, але не була щасливою дівчиною з ним. 

– А ти був таким сумним, мав такі зажурені очі, що вони постійно мені вночі снилися. 

– Я тоді шукав різні варіанти, щоб заробити більше грошей для лікування мами, – важко зітхаю.

– Але я тоді про це не знала, зате серцем відчувала, що ти у скрутному становищі знаходишся.

– Моя ти емпатка, – сміюсь, намагаючись зняти напругу та відштовхнути від себе гіркі спогади.

– Я вже тоді покохала тебе на підсвідомому рівні. 

– А я тебе, – цілую у щічку спочатку кохану, а потім свого синочка, який сміється мені у відповідь.

– А потім ти вкрав у мене гаманець, – каже Стася, а я зітхаю.

– І це пам'ятаю. І мене досі гризе совість за цей вчинок, – ховаю обличчя у її волоссі.

– Та я знаю, що ти придбав на них мамі квіти, бо вона лежала в лікарні.

– Угу. 

– Тіме, я до чого веду? Я знаю, що ти дуже хороша і надзвичайно добра людина. Ти відповідальний і турботливий чоловік і батько. Досить уже копирсатися в спогадах минулого і гризти себе за це. Ти не винен, що так склалося у житті.

– Стасю, я все розумію і вже давно змирився.

– Але ж я знаю, як тобі важко, коли ти дивишся на світлини зі свого дитинства. Ти дуже сумуєш за мамою з татом і клянеш за це долю і саме життя. Я це відчуваю. 

– Кохана, я змирився. Час не лікує старі рани, та дає можливість змиритися і жити далі. У мене є ти, у мене є Матвій. Я коханий чоловік і щасливий батько. Більше мені нічого не потрібно. Справді.

– Я щаслива, що змогла тобі допомогти позбутися суму в очах, – обіймає мене. – Ти все для мене. Кохаю тебе дуже сильно.

– А я тебе сильніше, – обіймаю дружину і цілую палко в губи.