Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

— Або не кожній чутці вір! — перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.

— Та ви справді наче той знахур говорите. Мені аж страшно стає! — обізвалася попадя.

Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився і поставив чарку на стіл.

— А мені! — обізвався отець Миколай.

— Ще й тобі? Не добрав хіба на хрестинах! — гримнула попадя.

— Усіх! усіх! — прогув Довбня.

Попадя подала чарку попові; той не тільки повну випив, а ще й в денце поцілував.

— Згода! згода! — загукав Довбня.

— Що ж ви наслухали? — допитувалася у нього попадя.

— А ви хочете знати?

— Авжеж — хочу.

— І не розсердитеся, як правду скажу?

— Тільки не брешіть!

— Нащо брехати? Слухайте ж... Усі насторочллись.

— Ні, давайте ще по чарці! — сказав Довбня.

У попаді розгорілися очі, мов угілля, обличчя пашіло; під очима тільки невеличкі круги синіли. Мерщій вона ухопила чарку і пляшку і почастувала Довбню і чоловіка. Проценко не схотів пити; він дивився на Довбню, як той ходив по хаті, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб і насунувся аж на очі; він того не примічав. Видно, що горілка вже брала своє.

— Тепер, цур, не сердіться! — повернувся до попаді Довбня.

— Миколо! признавайся по правді, — і він щось почав шептати на ухо попові.

Піп зареготався; а Проценкові аж дух у грудях захопило... "Оце ж і піде!" — подумав він, переводячи очі на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.

— Признавайсь: давно? — уголос допитується Довбня.

— Та ну, вигадав таке! Не треба... Давай краще вип'ємо! — одмахуючись руками, мовив піп.

— Не признается? А порадував би тебе!

— Ну, а як давно, то що буде? — граючи очима, пита попадя.

— Син колись буде!.. — рубнув Довбня.

— Браво-о! Браво-о! — гукнув піп і кинувся обнімати Довбню.

Попадя соромливо усміхнулася, опустила очі і скоса глянула на Проценка:

той стояв і понуро дивився, як піп виціловувався з Довбнею.

— Нам весело, а тобі сумно? — тихо спитала Наталія Миколаївна, підскочивши до нього. — Бач, який він гарний! —додала уголос, кинувши очима на Довбню. — Веселий, балакучий. Уже не тебе — мов ґаву ковтнув!

Проценко ще став хмурніший.

— Годі, перестань!.. Ти сердишся?.. — спитала і, прихилившись до його уха, промовила: — Що, як то Довбня угадав?!

Проценко побачив, як у неї руки тремтіли, очі горілії, як вона вся огнем пашіла; йому здалося, що вона наміряється кинутися йому на шию. Він мерщій одскочив і, підбігаючи до попа, мовив:

— А знаете, що Наталія Миколаївна каже?

— Григорій Петрович! — скрикнула попадя, стукнувши ногою. — Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!

— Наталія Миколаївна каже... — почав Проценко. Попадя, як кішка, стрибнула до нього і обома руками загородила йому рота. Тоненькі пальчики так і впилися в його уста.

— Наталія Миколаївна каже... випити ще по одній, — гукнув Проценко крізь її пальці.

— Добре! добре! — гуде Довбня.

— Можна випити! слід випити! — гогоче піп.

— І я! І я! — гукає Проценко і, наливши собі півчарки, випив. Довбня та піп не заставили себе ждати і випили по повній. Усім стало так весело та радісно! У хаті стояв крик, гам та регіт. Піп прохав у Довбні завести тона на лаврську алілую; а той, слоняючись по хаті, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидів у куточку і світив очима; попадя бігала по хаті, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка під боки, щипала за руки.

— Будемо грати в носа! — скрикнула вона і кинулася за картами. Уже і карти здала.

— Ходіть!

— О-о, спати хочу! — загукав, хитаючись, піп і подибав у другу хату. Гості, побачивши те, мерщій узялися за шапки.

— Куди ж ви? Хай він спить, а ви посидьте, — запрохувала попадя.

— Пора! пора!

Довбня випив ще на дорогу і, не прощаючись ні з ким, похилив через кухню.

— Не ходіть туди! Я вас на другі двері проведу, — гукнула йому вслід попадя.

Довбня, мов не розуміючи, глянув на неї, махнув рукою і, накинувши на плечі пальто, пішов з хати. Проценка вона повела другим ходом.

— Чого ти сьогодні такий невеселий був? — спитала вона у сінях, припадаючи до нього. — Голубе мій!.. — Роздався жаркий поцілунок. — І приведе ж лиха година коротати вік з нелюбим чоловіком! — скаржилася вона, припадаючи до нього. — Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я, здається, розуму позбудусь!

Проценко мовчки вирвався з її гарячих обіймів. Він сам не знав, чого вона йому сьогодні противною здалася... її щипання та лоскотання, її слова про сина мов холодною водою обдали його. Він випив був лишне, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло — тільки свою голову задурив. Гвіздком стирчала там одна думка, різучим кременем поверталася біля його серця — якмога швидше вирватися від сеї причепи! Він несказанно зрадів, вискочивши надвір, холодному вітрові і мерщій подався далі. Серед двору він наткнувся на Довбню, що чогось на одному місці тупцювався.

— Хто се?

— Та я!.. — скрикнув Довбня, приправляючи той викрик таким крутим словом, що Проценко аж засичав. — Рукава ніяк не знайду. Чи не одірвав, бува, його хто? — запитав Довбня, плутаючи на собі пальто.

Проценко зареготався, поміг Довбні одітися, узяв його під руку й повів З двору.

Стояла пізня — геть за північ — доба; на темному небі ні зірочки, ні іскриночки — густа непроглядна темнота; повітря холодне, з туманом дощовим; на вулиці тихо та глухо; рідкі ліхтарі жовтіють у темноті мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє.

— Куди ж се ми йдемо? — спитався Довбня, зостановлюючись серед улиці.

— Куди ж як не додому! — одказав Проценко.

— Чого? Я не хочу додому!

— А куди ж? — пита Проценко.

— Хоч і до чорта в болото, а додому не хочу!

— Чому?

— Чому?.. Ох, брат! — зітхнув Довбня, поточуючись на Проценка. — Ти не знаєш нічого, а я знаю... І тобі все розкажу, все... Ти бачив у нас дівку Марину?.. І — лиха година знає — підвернулася, брат, п'яному під руку... ну... бий її сила божа!.. А тепер одбою немає... Каже: женися на мені, а то або повішуся, або втоплюся... Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плітьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. — скрикнув Довбня, тупнувши так ногою, що калюжа аж до їх голів досягла. — Кий се чорт плюється? — спитав, утираючись. — А все-таки вона, брат, гарна! — додав ще і так похвалив Марину, що Проценкові аж на душі повернуло.