Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

— Тебе можуть відшмагати за це, — осудливо сказала мама.

Проте персики вона з’їла один за одним, аж поки їй не скрутило живіт і вона не виблювала все поряд із купою дров.

Усе змінилося, коли Зоя впала в око Валентинові Ґранкіну — заможному каретнику зі Стелта. Він був найбагатший чоловік на сотні кілометрів навколо, двічі вдівець і мав шістдесят три роки.

Зої було дев’ять. Вона не хотіла виходити заміж, але боялася засмутити маму, яка піклувалася про неї й гомоніла, як ніколи раніше. Сабіна вперше здавалася щасливою. Вона співала на кухні й готувала вигадливі страви з подарованих Валентином Ґранкіним овочів та м’яса.

Напередодні весілля Сабіна спекла помаранчеві пироги, приготувала майстерно прикрашений перлами кокошник і маленьку весільну сукню із золотого мережива, що її купив наречений. Зоя не хотіла плакати, але не могла стримати сліз.

Тітка Ліліяна приїхала на весілля аж із Новокрибірська… принаймні Зоя думала, що та приїхала на весілля, аж поки не почула, як тітка благає Сабіну передумати.

Ліліяна була молодша за Сабіну, і говорили про неї нечасто. Вона поїхала з батьківського дому без зайвого галасу й наважилася на смертельно небезпечну подорож Тіньовою Зморшкою, щоб почати нове життя в зубожілому Новокрибірську. Це було вдале місце для самотньої жінки: комірне дешеве, а робочих рук так бракувало, що жінці легко було отримати місце, яке за інших обставин віддали б чоловікові.

— Він не завдасть їй болю, — різко кинула Сабіна; Зоя сиділа за кухонним столом, торкаючись босими ногами дерев’яної підлоги, а на тарілці перед нею стояв недоторканий ідеально круглий помаранчевий пиріг. — Він обіцяв дочекатися перших місячних.

— То, може, я маю йому поаплодувати за це? — не вгавала Ліліяна. — Як ти її захистиш, якщо він передумає? Ти продаєш власну дитину.

— Ми всі купуємося і продаємося. Принаймні Зоя отримає порядну ціну, яка допоможе їй улаштувати життя.

— Незабаром вона досягне призовного віку…

— І що тоді? Житимемо на ті копійки, що їй платитимуть? Вона служитиме, поки її не вб’ють або не скалічать, і тоді доведеться доживати віку в самотності та злиднях, як ти?

— Я достатньо добре влаштувалася.

— Гадаєш, я не бачу, що в тебе черевики підв’язані мотузкою?

— Краще бути самотньою жінкою, ніж належати стариганю, котрий не може дати раду дружині власного віку. Я зробила свій вибір сама. Зоя за кілька років теж буде достатньо дорослою, щоб самотужки обирати.

— За кілька років Валентин Ґранкін знайде собі на втіху інше гарненьке дівча.

— От і добре! — кинула Ліліяна.

— Забирайся з мого дому! — просичала Сабіна. — І не думай завтра наближатися до церкви. Повертайся до своєї самотньої халупи й порожніх бляшанок від чаю, а моїй доньці дай спокій.

Ліліяна пішла, а Зоя побігла до своєї кімнати й, тицьнувшись обличчям у ковдри, намагалася не думати про сказані матір’ю слова та óбрази, які вони породили, і затято молилася, щоб Ліліяна повернулася, щоб Святі врятували її, і навіть подушка змокла від сліз.

Наступного ранку, одягаючи доньку в золотисту сукеночку, Сабіна лаялася, що в малої розпухле обличчя, а згодом з’явився почет, щоб відвести наречену до церкви.

Однак біля вівтаря поряд зі збентеженим священником на неї чекала тітка Ліліяна. Вона відмовлялася відступити хоч на крок.

— Зробіть хтось щось із цією божевільною! — верещала Сабіна. — Вона мені не сестра!

Люди Валентина Ґранкіна схопили жінку й потягнули її геть церковним проходом.

— Розпусник! — крикнула вона нареченому. — Звідниця! — вилаяла Сабіну. А тоді перевела осудливий погляд на містян, що зібралися в церкві. — Ви всі свідки! Вона ще дитина.

— Замовкни, — гаркнув Валентин Ґранкін, а коли тітка не послухалася, замахнувся своїм важким ціпком і зацідив їй по голові.

Ліліяна плюнула йому в лице.

Він ударив ще раз. Цього разу в неї аж очі закотилися.

— Припиніть! — кричала Зоя, борсаючись в материних руках. — Припиніть!

— Злочинець! — кинула Ліліяна. — Гріховода!

Ґранкін знову замахнувся ціпком. Зоя зрозуміла, що її тітку вб’ють простісінько на церковному вівтарі, а ніхто не збирається цьому завадити. Адже Валентин Ґранкін був заможний і вельмиповажний чоловік. А Ліліяна Ґаріна була ніким.

Дівчинка заверещала, з її рота вихопився звірячий рик. Несамовитий вітер налетів на Ґранкіна, збиваючи його з ніг. Ціпок із гуркотом покотився геть. Зоя стиснула кулаки, страх і лють виривалися з неї шаленим потоком. Навколо стіною зібрався вихор і вибухнув під куполом, зірвавши з бантин церковний дах із тріском, від якого заклало вуха. Безхмарне небо здригнулося від грому.

Весільні гості верещали від жаху. Зоїна матір витріщалася на доньку наляканими очима, притискаючись до лавиці позаду себе, наче боялася впасти, відпустивши її. А Ліліяна, притиснувши руку до закривавленої голови, кричала:

— Тепер ти не можеш її продати! Вона гришниця. Це незаконно. Вона належить королю й вступить на навчання до школи.

Проте на жінку ніхто не дивився. Усі витріщалися на Зою.

Дівчинка побігла до тітки. Вона не знала, що зробила й що все це мало означати, хотіла лише опинитися якомога далі від цієї церкви, цих людей і ненависного чоловіка, що лежав на підлозі.

— Дайте нам спокій! — крикнула вона, не звертаючись ні до кого конкретно та водночас до всіх. — Ви нас негайно відпустите!

Валентин Ґранкін заскиглив, коли Зоя з Ліліяною кинулися повз нього проходом. Зоя кинула погляд на чоловіка й засичала.

***

Саме Ліліяна повезла досі вбрану у весільну сукню Зою до Ос Альти. У них не було грошей на заїжджі двори, тож ночували в канавах і чагарниках, тремтячи від холоду.

— Уяви, наче ми на кораблі, — казала Ліліяна, — і шепіт хвиль заколисує нас. Чуєш, як риплять щогли? Ми можемо прокласти собі шлях, орієнтуючись на зірки.

— Куди ми пливемо? — запитала Зоя, упевнена, що чує в хащі якесь шурхотіння.

— До вкритого квітами острова, де джерельна вода солодка як мед. Пильнуй за тими двома зорями і спрямуй наш корабель у порт.

Вони щоночі мандрували деінде: до узбережжя, де галасували морські котики, до повного коштовностей гроту, де їх зустрічав зеленозябрий володар глибин, аж поки не дісталися столиці, де довелося нескінченно довго йти до воріт Палацу.

Вони були брудні, зі сплутаним волоссям, Зоїна золота весільна сукеночка порвалася й укрилася пилюкою. Не звертаючи уваги на фиркання вартових, Ліліяна повідомила, по що прийшла, і, виструнчившись, залишилася чекати разом із дівчинкою біля воріт. Вони чекали, чекали й чекали, тремтячи від холоду, аж поки нарешті до них не вийшли юнак у багряній кефті й літня жінка в червоних шатах.

— З якого ви села? — запитала жінка.

— З Пачини, — відповіла