Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

засуджували до ув’язнення, на його місце ставав резервний член, теж посіпака Москви. У муніципальних адміністративних органах комуністи постійно дотримувалися вказівок Комінтерну, за якими мали просочитися у представники скрізь, де в них з’являлася можливість провадити саботаж і вносити безлад у роботу суспільного апарату. Пропаганда комуністичної преси стала ще відвертішою й зухвалішою. Підпільну підривну роботу, яка внаслідок загальносвітової кризи піймала новий вітер у вітрила, активізували з кожним роком. Матеріали, знайдені свого часу в численних партійних органах, докладно ілюстрували шпигунську й агітаційну роботу комуністів, спрямовану не лише на армію й військові установи, а й на різні царини економічного й політичного життя.

Проте ліві не становили більшості в парламенті. 1929 року соціалісти й комуністи мали загалом 82 мандати з 200. Причиною того, що діяльність комуністів не вдалося розладнати й навіть серйозно тримати в шорах, була поступливість центристських партій. Однією з нечисленних спроб став поданий 1928 року професором Інґманом і оновлений наступного року законопроект, який мав на меті зупинити терор, спрямований на робітників-патріотів. Проте парламентська більшість не вважала, що він дає підстави для вживання заходів.

Десятирічна безвідповідальна політика поступок і вседозволеності довела до того, що державна влада втратила авторитет і країна опинилася в стані, коли їй загрожували і внутрішні, і зовнішні страшні небезпеки. Сліпий партійний егоїзм, а також внутрішньопарламентські інтриги й компроміси затінювали питання оборони країни, і ніхто не усвідомлював, що час випробувань ближчає з кожним роком.

Наша ситуація в 1920-х роках розвивалася фактично тією самою колією, що й у багатьох інших європейських країнах, які в часи повоєнних спазмів намагалися знайти новий спосіб життя. Світова війна надягла на народи гамівну сорочку, яка змушувала напружувати свої сили. Після такого величезного зусилля вони раптово відпружилися до стану необмеженої свободи й безтурботності. Доки для успішної відбудови існувала постійна потреба в сильній державній владі й суспільній дисципліні, давні нації знову повернулися до своїх передвоєнних ліберальних інституцій, а держави, що народилися в горнилі світової війни, були ущасливлені ультрадемократичними конституціями, наслідком яких стали розкол консервативних сил і дрейф народів у напрямі анархії. Але й народи рано чи пізно досягають рівноваги в своєму житті, і настає момент, коли й великі маси інстинктивно усвідомлюють, що порядок цінніший за невгамовну свободу.

У Фінляндії основні закони давали державній владі міцну основу, якщо їх застосовували на практиці в правильному дусі і якщо керівництво держави саме не слабило власного владного становища. Та все ж і в нашій країні рівновага похитнулася внаслідок байдужості уряду й парламенту. Упродовж дванадцятьох повоєнних років Фінляндія не мала жодного уряду, який, опираючись на тверду більшість, міг би провадити далекосяжну, цілеспрямовану й результативну політику. Натомість усім недовгочасним урядам фактично доводилося для виживання вдаватися до угодовської тактики й тимчасових компромісів.

Дедалі більше невдоволення і роздратування паралізливими партійними суперечками, неприхованою зрадницькою агітацією комуністів та їх терором і свавіллям на місцях роботи підготувало ґрунт для реакції, яка поступово розрослася до величезного народного повстання, названого згодом Лапуаським рухом. Інцидент, спровокований комуністами наприкінці 1929 року в селі Лапуа, призвів до спалаху народного гніву, а слідом відбулися численні мітинги й акції по всій країні. Висловлені на них занепокоєння й побажання було повідомлено урядові й парламентським фракціям, проте вони не спромоглися змінити тодішній курс.

У якогось експресивнішого народу реакція, поза сумнівом, оприявнилася б у агресивнішій формі. У Фінляндії минуло ще півроку, доки рух спротиву виріс у спільну маніфестацію, в селянську ходу до столиці в липні 1930-го. Внаслідок маніфестації уряд заборонив комуністичні газети, а сенатору Свінгувудові було доручено сформувати новий уряд, який рішуче взявся до боротьби з елементами, що руйнували суспільство. На позачерговій сесії парламенту уряд подав пропозицію обмежити права, які ставали об’єктами найбільших зловживань, а також проект надзвичайного закону, без якого, на його думку, він не міг залишатися господарем становища. Однак за допомогою деяких буржуазних депутатів лівим вдалося домогтися відкладення розгляду законопроекту до нових виборів, а далі парламент було розпущено. Новий парламент, який зібрався в жовтні 1930 року, надав урядовій владі повноваження, потрібні для збереження миру й порядку в країні.

Отже, і в Фінляндії все розвивалося так, що владі аж після тиску позапарламентських сил довелося вжити заходів проти елементів, які працювали на знищення країни. Прикро, що цієї мети не вдалося досягти парламентськими методами, і що в процесі народного повстання сталися деякі грубі порушення законності. І все ж безперечно те, що причиною народного повстання стала врешті-решт інертність державної влади щодо політичних прагнень і підпільних сил, які загрожували зруйнувати життєві умови і майбутнє країни. Ця реакція народу на зловживання свободою й демократією набула в Фінляндії незрівнянно м’якших форм, ніж у багатьох інших країнах, одначе вона виникла вчасно і встигла оздоровити політичне життя. Завдяки Лапуаському рухові стало можливим створити парламентську основу для уряду, життєва сила і воля до діяльності якого була зовсім інакшою, ніж у період занепаду в 1920-х роках.

9. Розбудова суспільства

Об’єднання і зміцнення нації — моє головне завдання після 1918 року. — Охорона здоров’я народу і захист дітей — першочергові форми діяльності. — Заснування Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма і розширення сфери її діяльності. — На посаді голови Фінляндського Червоного Хреста. — Нові ініціативи в царині соціальної і загальнолюдської діяльності.

Упродовж дванадцяти років після перших президентських виборів, які відбулися влітку 1919-го, я брав участь у політичному житті Фінляндії лише як сторонній спостерігач. Бачачи в себе перед очима виставу зі сліпими партійними суперечками й безцеремонною підривною діяльністю, я міг як приватний громадянин лише разом з іншими дедалі дужче тривожитися за майбутнє країни і сподіватися, що перебіг подій змусить націю схаменутися й усвідомити реальність небезпеки й вимоги ситуації, до того, як нашу нещодавно здобуту незалежність буде піддано вирішальному випробуванню. Лише так можна було здолати сили, які працювали на розкол і загибель. Утім, осторонь від політичної арени, на якій ті сили грали в свою гру, існувала інша ділянка робіт, де важливі завдання, що мали на меті об’єднання й піднесення нації, дуже чекали на розв’язання.

Фінляндському народові слід було дати можливість зберегтися як вільна нація поряд із велетенською державою, де народжуваність була вищою, ніж у будь-якій іншій європейській країні. На моє переконання, першою і головною умовою цього було одностайне бажання нації зберегти національний суверенітет, а за потреби — готовість боронити його. Тому передовсім треба було намагатися згладити внутрішні суперечності, які брали початок у війні 1918 року, і далекосяжним усуванням соціальних хиб