Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

себе, щоб вони завдяки мені відбулися? На ’кий біс мені ще довгі літа переводити вечори, озиваючись на луну їхніх слів звуком марнотних слів своїх, переводити час задля безплідної втіхи світського спілкування, спілкування геть бездумного? Чи не ліпше спробувати описати криву їхніх жестів, слів, життя, вдачі, описати і вивести з неї закон? На лихо, доведеться боротися зі звичкою ставити себе на місце інших, звичкою, яка, хоч і працює на концепцію твору, гальмує його виконання. Бо така звичка у супрязі з надмірною ґречністю спонукає нас жертвувати не тільки своїми втіхами, а й обов’язками, хоча, якщо ми поставимо себе на чиєсь місце, цей обов’язок, байдуже, який саме, — хтось, наприклад, зовсім не придатний для фронту, залишається в тилу і там він корисний, — виявляється тим, чим насправді він не є, тобто нашою втіхою.

А що для мене не трагедія, як це уявляється найбільшим серед нас, жити без друзів, без теревенів, то я здавав собі справу, що гайнування душевної снаги, душевного піднесення, на дружбу, — це такі собі сліпі двері, відкриті лише для виняткових почуттів (шлях у нікуди) і відвернені від істини, до якої вони могли б нас привести. Кінець кінцем якщо хвилини відпочинку чи спілкування стануть для мене конечні, я відчував, що більше від інтелектуальних розмов, нібито корисних, на думку світу, для письменників, флірт із дівчатами-квітка-ми стане моєю вишуканою поживою, прописаною моїй уяві, схожій на славетного коня, годованого тільки трояндами. Чого мені знов ураз закортіло, то це того, про що я марив у Баль-беку, коли, ще не знаючи їх, я бачив, як вони простують узмор’ям — Альбертина, Андре та їхні подружки. Та ба! я вже не міг вирушити на пошуки тих, кого в ту мить так палко жадав. Дія років, перемінивши всіх, кого я сьогодні бачив, навіть

Жільберту, звичайно, зробила зацілілих жінок, як зробила б і Альбертину, якби та не загинула, надто відмінними від тих, кого я запам’ятав. Мене боліло, що я мушу віднаходити їх у самому собі, у самому собі, бо час, змінюючи людей, не змінює їхнього образу, закарбованого у нашій пам’яті. Нема нічого боліснішого від цього контрасту між нівеченням істот і сталістю спогаду, коли ми починаємо розуміти — те, що зберегло в нашій пам’яті стільки свіжости, уже не буде таким у житті, що ми не можемо ззовні наблизитися до того, що всередині нас видається нам таким гарним, до того, що пробуджує у нас прагнення, таке інтимне, знову його побачити, знайшовши його в нашому перевесникові, тобто в іншій істоті. Саме те, що (як я вже не раз підозрював) здається неповторним у жаданій істоті, не є її рисою. Але минулий час доводив мені цю істину переконливіше, якщо я через двадцять років несамохіть прагнув шукати, замість знайомих колись дівчат, дівчат, які були б такі молоді тепер, як ті тоді. (А втім, видається сущою химерою, позаяк не зважає на втрачений час, не тільки пробудження наших плотських жадань. Я колись прагнув, аби якимсь дивом до мене ввійшли — живі, всупереч моїм уявленням, моя бабуся й Альбертина. Мені ввижалося, що я їх бачу, моє серце рвалося до них. Я забув тільки про одне: якби вони справді жили, Альбертина виглядала б десь так, як пані Коттар у Бальбеку, а в моєї бабусі, вже майже сторічної, не лишилося б і сліду від того гарного, погідного й усміхненого обличчя, яке я уявляв собі ще й досі — так само свавільно, як Богові Отцеві начепили бороду або в XVII сторіччі вдягали гомерівських героїв у строї тодішньої шляхти, забуваючи, що це античні герої.)

Дивлячись на Жільберту, я не подумав: «Я хочу знов її побачити», однак же сказав їй, що вона справила б мені велику приємність, запрошуючи мене вкупі з молодесенькими дівчатками, по змозі, з убогих родин, аби я міг ущедрювати їх дрібними подарунками, нічого, зрештою, не вимагаючи, окрім відродження давніх мріянь і давніх смутків, а може, якогось неймовірного дня, і цнотливого поцілунку. Жільберта усміхнулася і вдалася чомусь у задуму.

Як Ельстір бачив перед собою, у своїй дружині, втілення венецької краси і часто малював її у своїх картинах, так я виправдовувався перед самим собою, що мене, з певного естетичного егоїзму, вабило до гарних жінок, здатних згодом завдати мені муки, виправдувався і вже плекав певний поганський культ майбутніх Жільберт, майбутніх дукинь Германських, майбутніх Альбертин, яких я міг би спіткати і які, як мені здавалося, дали б мені натхнення — як дають його скульпторові на прогулянці гарні античні статуї. Проте мені годилося взяти на увагу, що знайомству із кожною з них передувало відчуття таємниці навколо неї, тож замість просити Жільберту познайомити мене з юнками, краще мені було б вибратися в ті місця, де нічого б не лучило мене з ними, де між ними і собою я відчував би щось нездоланне, де за два кроки, на пляжі, простуючи до води, я відчував би, що мене відгороджує від них щось незнищенне. Завдяки цьому відчуття таємниці почережно могли мені навіювати Жільберта, дуки-ня Германська, Альбертина і ще багато хто. Звісно, невідоме і майже непізнаване стане знане і близьке, чи то болісне, чи то байдуже, але попри це в ньому збережеться щось від давніх чарів.

Щоправда, як у календарях, які приносить поштар, аби дістати на Новий рік віддарок, не трапилося серед моїх років жодного, де на фронтисписі чи між сторінками не зберігався б образ жаданої тоді жінки; образ тим причепливіший і свавільніший, що я, бувало, ніколи і в вічі не бачив тієї жінки, скажімо, покоївки пані Пютбюс, мадемуазель д’Ор-женвіль чи ще якоїсь незнайомки, на чиє ім’я я напав у світській хроніці, «серед сонму чарівних вальсівниць». Я уявляв собі її пишну вроду, гинув за нею, ліпив для неї ідеальне тіло, яке заломлювало своєю гожістю увесь провінційний краєвид, де, якщо вірити «Замковому річнику», простягалися її латифундії. Щодо знайомих мені жінок, то ці краєвиди були принаймні подвійні. Кожна з них стояла в іншій точці мого життя, царюючи, ніби місцеве й опікунське божество, передусім посеред одного з цих примрійних краєвидів, уклад яких утворював технічну мережу мого життя, посеред краєвиду, де я любив про неї марити; а далі — споглядувана очима спогаду, оточена місцями, де я її зустрічав і які вона мені нагадувала, злютована з ними, бо якщо наше життя — мандри, то наша пам’ять — хатниця, і хоч би ми тікали без упину, наші