Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Тричі тієї зими Барі боровся: з риссю, що напала на нього з високого вітролому в той час, як він їв недавно вбитого зайця, і двічі з двома самотніми вовками. Рись немилосердно його подерла, перш ніж утекти до вітролому. Молодшого з вовків пес убив; інший бій закінчився внічию. Усе більше він ставав вигнанцем, який живе наодинці зі своїми снами й надіями, що ледь жевріли.

А Барі бачив сни, і багато. Не раз і не двічі, лежачи у вігвамі, він уловлював ніжний голос Непісе, чув, як вона сміялася, кликала його на ім’я, і часто схоплювався на лапи, стояв так мить чи дві, а тоді лягав у своє гніздечко, тихенько жалісливо скавулів і знову засинав. І завжди, коли чув тріск гілки або якийсь інший звук у лісі, то блискавично найперше думав саме про Непісе. Одного разу вона повернеться. Ця віра була частиною його існування так само, як сонце, місяць і зорі.

Зима минула, і настала весна, а Барі й далі бродив старими стежками, доходячи навіть час від часу старою лінією пасток аж до першої з двох хижок. Заіржавілі пастки лежали скрізь закляпнуті, між їхніми щелепами виднілися кістки й пір’я. Під пастками були залишки хутра, а на озерній кризі — обгризені кістяки лисиць і вовків, що повмирали через отруєні принади. Зійшов останній сніг. По лісах і ярах співали повноводі потоки. Трава позеленіла, з’явилися перші квіти.

Саме тепер, без сумніву, настав час для Непісе повернутися додому! І Барі почав із нетерпінням її дожидатися. Він ще частіше навідувався до їхнього лісового озерця, до згорілої хижки й собачої загороди. Двічі стрибав у водойму й, плаваючи, скавулів, ніби чекав, що вона от-от має приєднатися до нього, і вони розпочнуть свої старі водні пустощі. Але тепер, напролітку, він іще більше страждав від гострих лез цілковитої безнадії. Усюди буйно цвіли квіти, і навіть стебла дикого льону палали в лісі вогненно-червоним світлом. То тут то там прорóсла зелень затуляла собою згарище, де колись була хижка, а виткі лози із синіми квітками, що покривали могилу матері Непісе, потяглися до гробу П’єро, немов наповнені духом самої вождівни.

Уже й птахи попарувались і звили собі гнізда, а Непісе й досі не повернулася! Нарешті щось урвалося всередині Барі, його покинула остання надія, можливо, його останній сон, і одного чудового дня він попрощався з Ґрей-Лун.

Ніхто б не здогадався, що змусило його піти. Ніхто б не міг сказати, як важко він розлучався з берестовим куренем, старим озерцем, знайомими стежками в лісі й двома могилами, що не були вже такими самотніми під високою смерекою. Він пішов. Без жодної на те причини, просто пішов. Можливо, і справді існує у світі Господар, чия рука керує звірами, власне, так само, як і людьми, і кого ми з незнання звемо інстинктом. Хтозна. Хай там як, та бредучи геть звідси, Барі йшов назустріч Великій Пригоді.

Вона чекала його там, на півночі, і саме туди він і прямував.

Роздiл 24

Барі залишив Ґрей-Лун на самому початку серпня, хоч якоїсь певної цілі не мав. Утім у його голові почали зринати деякі колишні спогади, так, як на темному фотонегативі поступово появляються легкі світлі зображення. Майже забуті речі й події знову поверталися до його свідомості, у міру того, як усе далі відходив від Ґрей-Лун. Його попередні переживання, óбрази в його свідомості наче знову ставали реальними, розриваючи останні зв’язки, що поєднували його з домом Верби. Підсвідомо вовчук і далі рухався стежкою своїх переживань минулих подій, і поволі вони допомогли йому вибудувати нові захоплення.

Прожитий рік був для Барі довгим відрізком часу — десятиліттям за людськими мірками. Уже рік із лишком, як він покинув Казана, Сіру Вовчицю й старий вітролом, та попри це, до нього повернулися невиразні спогади про дні, коли був маленьким щеням, про струмок, куди впав під час лютої битви з Папаючіс’ю. Саме свіжі враження поновили в його пам’яті вже затихлі старі спогади. Він підійшов до глухої ущелини, де Непісе й П’єро колись гналися за ним. Здавалося, це було лише вчора. Барі зайшов на невелику галявину й зупинився біля чималого каменя, що колись мало не вичавив із Верби життя. Тоді він згадав, де саме від рушниці П’єро загинув його друг великий ведмідь Вакаю, підійшов до білих ведмежих кісток, що й досі лежали розкидані в зеленій траві серед квітів, і обнюхав їх.

День і ніч Барі провів на маленькій галявині. Після того він повернувся з каньйону до свого старого пристановища на березі струмка, де Вакаю ловив для нього рибу. Тепер тут жив інший ведмідь, який також рибалив. Можливо, це був син чи внук Вакаю. Барі винюхав, де він ховав пійману рибу, і протягом трьох днів, перш ніж вирушити на Північ, харчувався нею.

І тепер, уперше за багато тижнів, трохи колишнього завзяття додало Барі швидкості. Спогади, що були туманними й неясними через забудькуватість, знову ставали реальністю. Він і досі відчував, що, якби Непісе раптом повернулася на Ґрей-Лун, негайно побіг би туди. Але тепер вовчука, наче того мандрівника, що повертається додому з довгої подорожі, несподівано потягло й до старого бобрового ставка.

Коли Барі досяг цього місця, була найдивовижніша година літнього дня — захід сонця. Він зупинився за сотню ярдів від ставка, так, що водойма ще й досі була прихована від його очей, понюхав повітря і прислухався. Сумнівів не було: ставок був на місці, він зловив його милий холодний запах. А от Уміск, Щербатий Зуб, усі інші? Чи знайде їх там? Вовчук нашорошив вуха, намагаючись уловити знайомий звук, і за мить чи дві таки почув глухий сплеск води.

Барі тихо пробрався крізь зарості вільхи й зупинився на тому місці, де вперше познайомився з Уміском. На поверхні ставка заграли легкі брижі. З води вигулькнули дві чи три цікаві голови. Наче торпеда, промчався, тримаючи палицю, до протилежного берега старий бобер. Барі подивився на греблю. Вона була такою ж, як і торік. Деякий час вовчук не показувався, стоячи в заростях молодої вільхи. Дедалі більше він відчував внутрішній спокій, полегшення,