Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

янкі, як то роблять інші хлопці, але мені не трапився жоден янкі, щоб його чоботи були на мою ногу. Тільки як дістанеш, не шли поштою. Бо дорогою вкрадуть, і я й не дивуватимусь цьому. Краще посади Філа на поїзд, і нехай він привезе. Я скоро напишу вам, де ми будемо. Поки що я знаю тільки те, що ми йдемо маршем на північ. Тепер ми у Меріленді, і всі кажуть, що наша дорога - до Пенсільванії…

Я гадав, тату, що ми відплатимо янкі їхньою ж монетою, але генерал сказав “Ні”, хоч я особисто - хай би мене

й розстріляли - ладен втішитись тим, що пущу з димом котрийсь будинок янкі. Сьогодні, тату, ми проходили через таке величезне кукурудзяне поле, якого я ще й не бачив. У нас такої кукурудзи не вирощують. Правду кажучи, ми трохи попаслися на цій кукурудзі, бо були голодні, а як генерал не бачить, то йому не шкодить. Але нестигла кукурудза не вийшла нам на добре. В усіх хлопців і так пронос, а тут їх і зовсім розвезло. У поході навіть з пораненою ногою не гак тяжко, як з проносом. Таки спробуй дістати мені чоботи, тату. Я тепер капітан, а капітан мусить же бути в чоботях, хай навіть і без нової форми чи еполетів”.

Але найголовніше все-таки було те, що військо вступило у межі Пенсільванії. Ще одна перемога, і війні кінець, і тоді Дарсі Мід матиме стільки чобіт, скільки схоче, і хлопці помарширують додому, й усі знову стануть щасливі. Очі місіс Мід зайшли слізьми, коли вона уявила свого сина- воїна нарешті вдома, куди він вернеться назавжди.

Третього липня, однак, запала тиша на телеграфних дротах з півночі й тривала до наступного полудня, коли до штабу в Атланті почали надходити уривчасті й плутані звістки. У Пенсільванії біля містечка під назвою Геттіс- берг 1 сталася величезна битва, в якій взяло участь усе військо генерала Лі. Новини були непевні й надходили з запізненням, бо битва точилася на ворожій території і депеші спершу одержували в Меріленді, далі передавали до Річмонда і лише тоді до Атланти.

Напруження зростало, і місто почав оповивати страх. Ніщо так не гнітить, як незнання того, що діється насправді. Родини, які не знали, де воюють їхні сини, молили Бога, щоб вони НЄ| опинилися в Пенсільванії, а ті, чиї кревні були в одному полку з Дарсі Мідом, стискували зуби й заявляли, що це для них велика честь брати участь у вирішальній битві, яка завдасть янкі остаточної поразки.

У домі тітоньки Туп три жінки дивились одна на одну з неприхованою тривогою в очах. Ешлі служив у тому самому полку, що й Дарсі.

П’ятого числа прийшли лихі вістки, але не з півночі, а з заходу. Янкі захопили Віксберг після тривалої і жорстокої облоги, і тепер практично вся долина Міссісіпі від Сент-Луїса до Нового Орлеана опинилася в їхніх руках. Територія Конфедерації була розтята навпіл. Іншої пори ця прикра новина викликала б в Атланті паніку й лемент. Але тепер мало хто думав про Віксберг. На думці в кожного був генерал Лі і Пенсільванія, де тривали тяжкі бої. Втрата Віксберга - це ще не катастрофа, якщо Лі переможе на сході. Бо там Філадельфія, Нью-Йорк, Вашингтон. Якщо захопити ці міста, Північ буде паралізована, і це перекриє поразку на Міссісіпі.

Звільна тЯглися години, і чорна поволока недоброго передчуття Зависла над містом, застуючи пекуче сонце, аж люди здивовано поглядали на небо, не вірячи очам своїм, що воно таке ясне й блакитне, а не покрите густими хмарами. Повсюди - на ганках, на хідниках, навіть серед вулиці - збивались де більшим, де меншим гуртом жінки і, переконуючи одна одну, що як новин нема, то це добра новина, силкувались підбадьорити себе й не піддатися зневірі. Але зловісні чутки про те, що генерала Лі вбито й битву програно, що завдано величезних втрат, носилися по всьому притихлому місту, мов знавіснілі від страху кажани. І хоч ніхто не хотів у це вірити, цілі юрми людей, охоплених панікою, кидалися до середмістя, до редакцій газет і до штабів, спраглі новин, будь-яких новин, хоч би й найгірших.

Чималі натовпи купчилися на станції, сподіваючись довідатись чого-небудь від новоприбульців на поїздах, обсідали телеграфну контору та штаби, громадилися перед замкненими дверима газетних редакцій. Люди стояли на диво притихлі, хоч їх дедалі більшало. Ніхто не озивався, тільки зрідка чути було чийсь тремтячий старечий голос: “Що нового?” Запитання це не викликало відгуку в натовпі, а ще й посилювало прикру тишу, коли у відповідь йому звучало всоте повторюване: “Ніяких телеграфних звісток з півночі, крім того, що бої тривають”. Серед людського стовпища все більше було жінок - одні в колясках над’їхали, інші пішки прийшли - тиснява зробилася така, що від пилюги, збитої сотнями ніг, важко стало дихати. Жінки мовчали, але їхні бліді й напружені обличчя говорили промовистіше за голосні плачі.

У місті ледве чи знайшовся б дім, з якого син, брат, батько, чоловік або коханий не брав би участі в цій битві. І всі були готові почути новину про те, що до них прийшла смерть. На смерть вони чекали. Але поразки не чекав ніхто. Відкидалася сама думка про можливість поразки. їхні близькі, може, навіть ось у цю хвилину помирають на випалених сонцем схилах пенсільванських пагорбів. Лави південців, може, навіть у цю хвилину падають під градом куль, але Справа, за яку вони борються, ніколи не може зазнати поразки. Вони можуть гинути тисячами, але, мов ті казкові драконові зуби, постануть з-під землі на їхнє місце тисячі нових вояків у сірих та жовтуватих уніформах і з войовничим кличем на устах ринуть у бій. Звідки вони візьмуться - ніхто не знав.. Але кожен знав - так само певно, як те, що є на небі Господь, який не попустить кривді й несправедливості,- генерал Лі може творити чудеса, і вірджинська армія непереможна.

*

Скарлет, Мелані й міс Дріботуп сиділи в колясці з відкинутим верхом перед редакцією “Щоденного оглядача”, прикриваючись від сонця парасольками. Руки Скарлет так тремтіли, що парасолька підстрибувала в неї над головою, кругловида тітонька Туп схвильовано шмигала носом, як той кролик, і тільки Мелані сиділа незрушно, мов кам’яна статуя,- лише темні очі її, чим далі збігав час, робилися все округлішими. За дві останні години вона озвалася лишень раз, коли дістала з сумочки флакончик нюхальної солі й простягла його тітоньці, сказавши