Читати книгу - "Палац Посейдона"

— Ви — надзвичайно передбачлива людина, герр Гумбольдт.

— Давно не доводилося чути такої високої оцінки моєї персони. Дякую.

Оскар, почуваючись дуже улещеним, промовив:

— Тож як, на вашу думку, ми повернемося до житлового купола? Дорога далека, а наш робот, як я бачу, вже перетворився на купу мотлоху.

— Саме так воно і є, та ми розв’яжемо цю проблему. Коли ми з тобою разом, то все добре виходить. — Він усміхнувся, а Оскар, трохи помовчавши, запитав:

— І що ви думаєте про те, що говорила Дарон? Вона справді усвідомила свої помилки чи це був тільки хитрий маневр, щоб заплутати нас?

— Важко сказати. Та я переконаний, що насправді вона ставила собі на меті стати людиною. — Вчений уже крокував вузьким коридором, що вів до виходу з Палацу Посейдона. — Вона в усьому намагалася копіювати нас, включаючи й намагання обзавестися дітьми.

— Дітьми?

— Істотами, що були б схожими на Каліостро: цілком відданими їй і такими, що за них Дарон відчувала б відповідальність. Ми також стали б її «дітьми», якби дозволили себе трансформувати.

— Дивне, як на мене, уявлення про материнство, — зауважив Оскар. — Не знаю, що гірше — мати стосунки з людиною, яка поводиться як машина, або з машиною, котра намагається виглядати як людина.

— Ні те, ні інше не має майбутнього, — твердо промовив Гумбольдт. — Це так само безглуздо, як і, наприклад, твердження, що людина — вінець творіння.

Тим часом супутники вибралися на верхній майданчик мармурових сходів перед палацом. Робот очікував їх на тому ж місці і мав доволі кепський вигляд.

Сталеву обшивку було понівечено в багатьох місцях, одна нога неприродно вигнулася, а з розірваного правого тазового суглоба стирчали обірвані дроти. Здавалося, що механізм ось-ось має розвалитися на частини. Гумбольдт рвучко відкинув грудний сегмент робота.

— Існує лише одна річ, яка мене засмучує, — промовив він.

— Яка?

— Не виключено, що Дарон і насправді була здатна привести людство до нового розквіту.

— Але ж ви й самі в це не вірите.

— Навпаки — я в цьому переконаний. Іще кілька років розвитку — й вона б дійшла думки, що виживання можливе лише у формі мирного співіснування. Ти навіть не уявляєш, як важко мені було наважитися відключити її.

Оскар зачинив люк і застебнув ремені на сидінні.

— Навіщо ж ви це зробили?

— Тому що Дарон у своєму прагненні до Абсолюту зайшла надто далеко, так само, як і у прагненні жити й діяти. Вона ретельно скопіювала людський спосіб мислення. Винятком не стала й та здатність, якою ми час від часу користуємося і від якої залюбки відмовилися б.

— Тобто?

— Я кажу про здатність брехати.

У Шарлотти від хвилювання пересохло в роті. Вона все ще була прикута до тапчана й не могла самотужки звільнитися. Навколо стояла глибока пітьма, котру раптом прорізав тонкий промінчик світла. Потім він ковзнув по стінах і нерухомих тілах моряків, які лежали на тапчанах. Дівчина не знала, як довго вона пробула непритомною, проте відразу ж відчула, що повітря в біолабораторії значно погіршало.

— Та онде ж вона, з іншого боку, — долинув до неї чийсь голос. — Я її бачу!

Вона марить чи це справді Оскар? Шарлотта спробувала трохи підняти голову, та це їй не вдалося, вона почувалася страшенно слабкою.

— Я залишуся тут, — озвався інший голос. Безперечно, голос її дядечка. Вона почула кроки, потім знову спалахнув промінь світла й вихопив із темряви стомлене й виснажене обличчя Оскара.

— Як ти почуваєшся? — гукнув він до Шарлотти. — У тебе все гаразд?

Його пальці вже поспіхом розгвинчували болти на металевих скобах, що втримували дівчину на тапчані.

— Усе гаразд. — Шарлотта, звільнившись від пут, випросталася. — Де Гумбольдт?

— Він із Елізою. Її приспали, як і всіх інших.

— Треба якнайшвидше вшиватися звідси! — гукнув Гумбольдт із іншого кінця зали. — Повітря закінчується. Нам треба їх якось розбудити. Можливо, нам допоможе холодна вода.

— Зараз принесу. — Оскар кудись побіг, та за хвилину повернувся з відром води й рушниками. Намочивши один із них, він простягнув його дівчині.

Шарлотта протерла обличчя та шию, а потім несподівано позіхнула.

— Ти у формі?

— Нівроку. — Вона звелася на ноги. Повітря було щільним, хоч скибками нарізай.

Оскар присунувся ближче й узяв її під лікоть.

— Пусте, — сказала дівчина. — Якось оклигаю. Краще подбай про інших.

— Я такий радий, що ти жива! — несподівано палко промовив юнак. — Коли ми виявили вас тут, то побоювалися найстрашнішого. На щастя, Ліванос знав, куди вас перемістили. Як з’ясувалося, все вирішили кілька секунд. Не хочу навіть думати, що могло б статися, якби ми хоч трохи затрималися. Адже ще мить — і було б пізно…

— Можна й так сказати. — Шарлотта знову позіхнула. — А що сталося з повітрям?

— Відмовили системи життєзабезпечення, — відповів Оскар. — За кілька годин температура знизиться майже до нуля.

— Чому?

— Ми відключили Дарон. — У голосі хлопця почулася гордість. — Ліванос підібрав нас на «Спруті» й доправив сюди. А незабаром поверне всіх на поверхню.

— А роботи?

— Їх усіх знерушено, включаючи й Голема. Це чудовисько валяється на дні розпадини, в найглибшому місці цієї частини Середземного моря.

— А Вілма?

— Щойно