Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

— Ще б пак. Відстала країна.

— Але не безнадійна. Якщо там народжуються такі жінки, як Елвен… — Йорверт збентежено замовк, перехопивши насмішкуватий погляд свого вчителя. Зітхнув і промовив: — Гаразд, я справді захопився нею. Та, на жаль, не маю ніяких шансів. Вона закохана в Імара аб Ґалвина.

Ярлах з розумінням кивнув:

— А він потрібен для ваших планів. Утім, ти в будь-якому разі не став би чіпати короля. Леді Елвен справляє враження дуже небезпечної особи, я б не хотів чимось прогнівити її. Краще мати за ворога самого Володаря, ніж цю дівчину… — Він гмикнув. — Здається, я розумію, навіщо ти познайомив мене з нею. Зовсім не через клопотання перед Маґістратом.

— Каюсь, учителю, — зізнався Йорверт. — Це поки не горить. Підтримка абрадських чаклунів нам знадобиться ще не скоро. Насправді я хотів побачити вашу реакцію на Елвен, на її історію.

— І що ти побачив?

— Заздрість. А ще досаду. Ви ніби говорили: „Чому я, старий дурень, сам так не вчинив?“

Ярлах пильно подивився на Йорверта:

— Ти цього певен?

— Цілком, учителю. Я теж так думаю, тільки називаю себе не старим дурнем, а молодим.

Якийсь час вони мовчали, прикипівши один до одного поглядами. Нарешті Ярлах сказав:

— Це дуже небезпечні думки, Йорверте.

Той зітхнув:

— Але ж такі спокусливі…

Через півгодини, попрощавшись із Йорвертом, Ярлах повернувся в Тиндаяр. Якраз у цей час під середмістям Кованхара перебувала інша людина, і хоч у Тиндаярі, як завжди, панувала непроглядна пітьма, Ярлахове чаклунське чуття вловило знайомі вібрації темної енерґії. Упевнившись, що не помилився, він сказав:

— Вітаю, Фейлане. Кудись зібрався?

— О, маґістре… — пролунав у темряві спантеличений голос Фейлана аб Мередида, професора з кафедри алхімії. — Ну, власне… так, вирішив прогулятися.

— З купою речей? — скептично запитав Ярлах, визначивши, що Фейлан займає більше місця, ніж годилося б; схоже, він тримав у руках дві величенькі валізи. — Що там у тебе? Книжки, мабуть?

— Я… — Фейланів голос зірвався. — Я вирішив узяти відпустку. Поживу місяць-другий у якійсь глушині, а то тут… не дуже затишно. Тільки й чую про відьом, що вештаються містом…

— А вони й повинні вештатися, — роздратовано сказав Ярлах. — Бо шукають нас по всьому Абраду. От якби заспокоїлись, я б почав панікувати. А так нам треба просто перечекати, сидіти тихенько, не привертаючи до себе уваги. Якщо ж ти зараз зникнеш, відьми неодмінно щось запідозрять. Вони знайдуть тебе, хай де ти сховаєшся. Краще повертайся до себе і не роби дурниць.

— Ні, — вперто відповів Фейлан. — Я вже надіслав на кафедру листа, що беру відпустку й вирушаю в Ішелтір, до родичів. Звичайно, я знайду собі інше місце… але до Кованхара точно не повернуся.

„Вбити його, чи що?“ — подумав Ярлах. — „Він нас усіх може згубити…“

Фейлан аб Мередид виявився найслабшою ланкою в їхньому темному колі — так називалися ґрупи чаклунів, як правило, із семи осіб, під керівництвом темного майстра. Після невдачі на Іхелдиройдському тракті Ярлах наказав своїм підлеглим принишкнути, не привертати до себе уваги й уникати спілкування один з одним на людях. Решта п’ятеро чітко дотримувалися цих інструкцій, і лише Фейлан поводився нерозважливо, тричі перестрівав Ярлаха в Університеті, скаржився то на те, то на інше, всього боявся, всюди йому ввижалися вороги. Та попри свою легкодухість, він був цінним помічником, мав ясний розум, чудово знався на чарах, розробляв нові плетива, спеціально пристосовані для темної енерґії, і було б прикро його втрачати…

— Гаразд, — промовив Ярлах. — Хочеш утекти, втікай. Тільки спершу зайди до Йорверта, він зараз удома, і скажи, що я тебе надіслав. Можливо, він знайде тобі якесь заняття. Тоді хоч ховатимешся не марно, та й матимеш із ким спілкуватись. Добре?

Фейлан погодився і, тягнучи за собою валізи, незграбно перемістився в помешкання Йорверта. А Ярлах вийшов з Тиндаяру в своїй оселі — звичайно ж, попередньо пересвідчившись у цілісності всіх захисних чарів. Зокрема, вони сповістили, що за час його відсутності до дверей квартири підходило лише двоє людей. Один з них був листоноша, і Ярлах вигріб із поштової скриньки свіжу кореспонденцію разом із сьогоднішнім числом університетської ґазети; а другий відвідувач залишив у тій же скриньці нашвидкуруч надряпану записку, в якій сповіщав, що справи на кафедрі вимагають негайної присутності маґістра аб Конала. Внизу стояв підпис: „Проф. П. М.“

Ярлах роздратовано зітхнув. Цей Пиліб аб Махавін нічого не міг вирішити самостійно, щоразу біг до нього за порадою. А жодна з професорок-жінок не бажала займатись адміністративними питаннями. Певна річ, якби йшлося про саму посаду керівника кафедри, вони б очі одна одній повидряпували, а потім переможниця цих змагань, неабияк задоволена собою, повернулася б до звичних занять зі студентками, переклавши виконання своїх обов’язків на плечі підлеглих. Ярлах і хотів би піти у відставку, щоб цілком зосередитися на дослідженні заморських територій, проте не бачив по собі гідного наступника, який зміг би давати раду справам на кафедрі пророцтв і яснобачення. Раніше він усі надії покладав на Шимаса аб Нейвана, а тепер…

„Шимасе, Шимасе!“ — скрушно подумав старий маґістр. — „І хто тебе просив розгадувати те кляте пророцтво! Аби ж ти знав, як я шкодую, що мусив убити тебе. І, що найприкріше, твоя смерть була марною…“

Знявши чоботи, Ярлах узув черевики, змінив куртку на фіолетову мантію, надів на голову чотирикутну шапку такого ж фіолетового кольору і, прихопивши шкіряний портфель, вийшов зі свого помешкання. Хоч як йому кортіло спати, та він розумів, що не зможе заснути, поки не розбереться з черговими невідкладними проблемами, які виникли у Пиліба аб Махавіна. Добре, що йти недалеко — треба лише проминути провулок і перетнути площу Керноґ Блатай.