Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Вона кинулась до нього й повисла на шиї. Вона цілувала його, плакала й цілувала його лице, а чоловік, обіймаючи її однією рукою, дивився поверх її плеча на Арсена.

Потім підморгнув.

Арсена наче окропом облило. Аня плакала, шепотіла цьому чоловікові ласкаві слова, обіймала його, а Арсен уже знав те, що їй знати в жодному разі не можна — вона просто вмре на місці…

— Привіт, змовники, — сказав цей новий чоловік, ніжно відсторонюючи від себе Аню.

Та, здається, навіть не розчула його слів. Зате Толік напружився.

— Тут тільки що грохнули Макса, — бухнув він без передмов. — Згнив за хвилину…

— Він же персонаж, — неуважно сказав Іван. — Якби всі персонажі, вбиті в ході гри, валялися, де їх наздогнала доля…

— У «Ядерному розпаді» так і валяються, — хрипко сказав Арсен.

Іван кивнув:

— Я зрозумів… Я все зрозумів. Є проблеми, але критичних не бачу. Друзі, розбігайтеся звідси, валіть на хату номер шість. Арсен поїде зі мною.

— Ти впевнений… — почала було Аня. Іван тільки глянув на неї, і вона замовкла.

— Ходімо, — Іван кивнув Арсенові. Той ніяково зліз зі стола.

— Ти не бійся, — недоречно заметушилася Аня. — Ти просто все чесно скажи…

— Я скажу, — пообіцяв Арсен.

У вилощеного, з голочки, Івана була машина, заляпана брудом на путівцях так, що навіть марку її розрізнити не вдавалося. Передні сидіння були затягнуті новими червоними чохлами.

— Пристебнися, — велів Іван.

Рушили. Виїхали з недобудованого дачного селища з рудими м’ятими коліями замість нормальної дороги, з соснами вздовж насипу, зі зграєю бродячих собак, котрі здалеку обгавкали машину.

Обидва мовчали. Перед виїздом на асфальтовану дорогу Іван пригальмував.

— Дай руку.

Арсен підкорився. Іван вивів на ній червоним фломастером складну закарлюку, і фарба відразу всоталася.

— Що це? — вимовив Арсен ще роздутими, потрісканими губами.

— Це маленька утиліта, котра блокує ту фігню, що вони на тобі намалювали. Просто щоб не морочитися з ацетоном, з мочалкою, не змивати фарбу, — Іван знову рушив.

— Так же не можна, — сказав Арсен.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона збожеволіє. Вона любить цього… Івана… тебе!

— А я хочу, щоб мене любили. Не маю права, чи що?

Арсен не знайшов слів. Коло роздоріжжя Іван звернув праворуч: машина не могла проїхати покаліченою ремонтом дорогою, де легко прослизнув мотоцикл, тому Іван рушив в обїзд.

— Тепер… Максима більше не буде? — запитав Арсен.

— А що, він тобі потрібний?

— Я до нього звик.

— Ще скажи, що тобі було його шкода.

— Мені було його шкода, — повторив Арсен.

— Як будь-якого персонажа.

— Як людини. Я звик, що Максим — це людина…

— Я тебе колись обманював? Я ж попереджав, що Максим — термінал, тобто по суті той же персонаж!

Арсен злизнув сльозу. Потім другу. Не було сили їх витирати. Нікого було соромитися.

— Це в тебе шоковий стан, цифровий, — сказав Іван. — Ти не переживай — хочеш Максима, буде Максим, до його пики звикло вже стільки народу… Не всі ж такі, як ти, цифровий.

— Такі… які?

— Здогадливі, — просто пояснив Іван. — Анька й досі не розуміє.

— А що буде, як зрозуміє?

— Доведеться її позбавити цього потрясіння, — пробурмотів Іван.

Машина виїхала на шосе, але швидкості набирати не стала, попленталася тихенько в правому ряду.

— Що ти з ними зробиш?!

— Нічого. Я їх використаю. Вони мені потрібні.

— Як щітки. — Арсен замружився. — Як віники. Як швабри…

— Як тонкі й складні прилади, — м’яко поправив Іван. — У тебе там була десь у запасі утиліта, що регулює нервову систему?

— Свою нервову систему я цілком можу відрегулювати сам! — Арсен хотів би говорити тихо й вагомо, а замість цього раптом істерично закричав, і голос почувся надтріснутий.

— Не злися, — примирливо сказав Іван. — Як собі хочеш.

У мовчанці минула хвилина. Лють, що була миттєво охопила Арсена, так само миттєво зійшла. Апатія накрила його поки ще легкою, теплою, сіренькою ковдрою.

— Я не чекав, що вони такі жорстокі, — промурмотав Іван. — Викрасти підлітка, налякати до півсмерті…

— Мене?!

— Тільки не треба розповідати, що ти нітрохи не злякався. Тебе знерухомили, запаморочили, роздягли догола…

— До трусів!

— Ох, пробач. Цнотлива деталь, — Іван усміхнувся дуже знайомою усмішкою. — Цікаво, як вони задумали тебе використати…

— Як вірус.

— Налякали їжака… голою дупою…

— Як смертельний вірус, — Арсен перевертав слова, наче липкі гирі на язиці, — який убив би половину людства, щоб інша… звільнилася.

— Звільнилася від чого?

— Від маніпуляції.

— О боже! Все одно, що звільнитися від сили тертя. Я хочу кататися на санках по асфальту, прийміть силу тертя, вона заважає.

— Ну добре. Звільнилася від тебе. Іване. Максиме. Чи що ти там таке.

— Невже я гірший, ніж багато мільйонів смертей?!

— Не знаю, — сказав Арсен, дивлячись на дорогу. — Думаю, що все-таки ні.

— Правильно думаєш.

— Вона любила цього Івана, — сказав Арсен. — Вона й зараз його любить. Весь цей час. Така людина, як Анька.

— Мені причувся у твоєму голосі докір, — сказав Іван.

Арсен прикусив язика й поклявся собі мовчати, мовчати, мовчати, проте відразу ж не витримав:

— Усе, що вона робить, вона робить заради Івана… Більше її ніщо б не змусило… на тебе працювати…

— Саме так, — Іван блиснув скельцями окулярів. — А мені було