Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Аня подивилась на Толіка.

— Є один шлях, — сказав той знехотя. — Якщо людина непомітно спивається, потрошку, не чує вмовлянь… То треба підмішати їй у горілку сильнодіючий препарат. Щоб їй було від нього дуже, дуже погано. Щоб на горілку більше дивитися не могла.

— У тебе великий досвід у таких справах, — сказав Арсен.

— Заткнися! — гаркнула Аня, і в її голосі було стільки ненависті, що Арсен похолов.

Знову помовчали.

— Продовжую, — рівно сказав Толік. — Нехай п’яниця — це людство. Нехай горілка — віруси, якими труїть його Ма… тобто воно. Тоді ти, Арсене, міг би ввійти в мережу й… отруїти мережу. Так, щоб усі, хто подивився на екран, — усі відчули й зрозуміли, що це вірус. І чим він загрожує. Щоб більше ніколи не дивилися. Ніколи. Ні в комп, ні в телевізор…

— Дурниці…

— Ні в ноут, ні в мобілку, ні в ай-под… Ні в монітор коло каси, ні…

— Ви ненормальні, — сказав Арсен. — Тоді людство здохне. Людство без інформаційних технологій…

— А хто нас підсадив? — пошепки викрикнула Аня. — Хто нас підсадив на цю гидоту?!

— Це не гидота, — Арсен з острахом на неї глипнув, Аня зараз лякала його набагато дужче, ніж Толік з його кулаками. — Це прогрес, спілкування, нові можливості…

— Нові можливості, — сказала Аня, і від сарказму в неї затремтіли губи. — Нові іграшки. Та Максим же… точніше, воно, ліпить з людства якусь… щось ліпить, я не знаю. І всі навколо шаліють. Повільно, тому зразу не помітно. Та де ж він, він мав прийти півгодини тому… Де він?!

— Ти от що, ти поки подумай, як це технічно можна зробити, — пробурмотів Толік, скоса дивлячись на Арсена. — Фокус у тому, що ти не можеш впливати на залізо. Не можеш порвати кабелі по цілому світі, переплавити жорсткі диски або позбивати супутники…

— Не можу, — сухо підтвердив Арсен. — Що далі?

— Впливати на користувачів, — сказала Аня.

— Як?

— Ти вірус, тобі видніше, — пробурмотів Толік. — Наприклад, можна завішувати програми, пускати на одне коло багато разів… Зациклити людину, щоб цілий день робила те саме, те саме. Зуби, наприклад, чистила…

Арсен моргнув. Йому уявився батько, як він стоїть над умивальником, залитим кров’ю, і тупо тре пластмасовою щіткою — без щетини вже, без половини ручки — по м’ясу, що лишилося від ясен на місці випалих зубів…

— Це я тобі влаштую, — сказав він, дивлячись Толікові в зіниці. — Персонально тобі.

— Толіку, дочекаймося Івана, — нервово сказала Аня. — Він краще пояснить. Де він, що з ним могло…

Вона замовкла.

Десь нагорі обережно стукнули двері. Почулися кроки по сходах; точно, це підвал у заміському будинку, подумав Арсен. У нього сам собою втягнувся живіт: мав з’явитися хтось, наділений владою. «Ти його не знаєш. Але незабаром познайомишся…»

Двері в кутку приміщення, низькі дерев’яні двері, без стуку відчинилися. Арсен побачив спершу силует — за спиною в чоловіка було світло, сонячний весняний день пробивався навіть у підземелля. Арсен примружив свої запалені, хворі очі.

— Привіт, змовники, — весело сказав знайомий голос.

Толік схопився, перекинувши стільця. Аня лишилася сидіти. Арсен, так само сидячи на столі, впізнав Максима, — у шкіряній кепці козирком назад. У легкій вітровці лимонного кольору. Цей колір був добре помітний навіть у напівтемряві.

— Що ви намалювали на хлопчикові? Орхідею? Арсене, поздоровляю, ти тепер схожий на Аню з її тату. Що, ви розквасили йому носа?!

— Нічого, — швидко сказав Арсен. — Я… впав.

— Як ти… — придушено проговорила Аня. — Як ти нас…

— Як я вас знайшов? Інформація бігає не тільки в мережі. Усе — ліки, і все — отрута… Ох, це з іншої опери. Ходімо нагору, тут холодно, наче в могилі…

Толік скинув руку.

Дуже яскравий спалах різонув по очах. Гахнув постріл, луною вдарився об стіни й зазвучав удесятеро голосніше. Толік вистрілив ще. Арсен на секунду побачив себе всередині гри — стрілялки, шутера.

Максима відкинуло від дверей. Він коротеньким крочком одступив на сходи; Арсен побачив, що під розстебнутою вітровкою лимонного кольору в нього біла футболка, і що по ній розповзаються червоні квіти.

Нічого не кажучи, Максим звалився на дерев’яні сходи. Там, за дверима, було світліше, і можна було роздивитися його бліде, вічно небрите лице, задерте гостре підборіддя й чорну нитку крові з куточка великого рота.

Аня з шумом видихнула.

— Холодно, наче в могилі, — повторив Толік. — Анько, тут лопата є?

Вона нічого не встигла відповісти. Максимове тіло здригнулося, наче мертвий хотів устати. Арсен придушив крик. Максимове тіло здригнулося ще раз — і раптом стало розпливатися, зникати, як зникають в іграх трупи завалених монстрів.

Розтав, неначе в кислоті, одяг. Через кілька секунд оголився кістяк. Просіли ребра під власною вагою, тріснув вискалений череп. Моторошні останки ще трохи полежали на сходах, а потім розтали остаточно. Залишилися тільки свіжі, липкі плями крові на сходах.

Толік залаявся.

Він лаявся монотонно, без перерв і без повторів, видаючи весь запас матюків, які знав змалку, з пісочниці, і потім довідався в школі, і потім почув в армії, і потім додав у колонії, і дивно було, як кілька коренів можуть давати таке розмаїття. Аня мовчала. Арсен не бачив її обличчя.

— Що тепер робити? — тихо запитав Арсен, коли вже й Толік охрип і замовк, і затяглася довга-довга пауза.

Відповідаючи йому, ляснули нагорі двері. Почулися кроки, Арсен побачив ноги в блискучих франтівських черевиках, у чорних відпрасованих штанях; чоловік, схожий на молодого клерка, спустився в підвал і зупинився в дверях, як перед тим Максим. У чоловіка було розумне, чисто виголене обличчя з маленьким шрамом — ніби кінчик носа відрізали, а потім пришили назад. На переніссі сиділи окуляри в тоненькій золотій оправі.