Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Так от, ті, хто вважає себе найхитрішими, і вдаються до ворожби, бо то річ, як ви знаєте, недоказова, а відтак — непідсудна. І взагалі, дивні дива робляться у нашому світі. Батюшка покійника не має права на цвинтар провести — всупереч канону панахиду тільки в церкві править, і то вважається законним. А чаклун хорошу людину в могилу заганяє мало не в усіх на очах — і ніхто не вірить, мовляв, забобони це все, пережитки минулого.

— Так уже й чаклун? Так уже й у могилу?

— Ви ж самі з цим не раз стикалися. Ну от наприклад: живе собі людина, молода, здорова, щаслива, все в неї гаразд. Батьки тішаться, злі люди заздрять. І раптом на цю людину немов торба з нещастями падає: хвороби обсідають, в сім’ї сварки на рівному місці, робота з рук валиться. І вже ані щастя, ані здоров’я. Тане, як свічка. А лікарі та друзі тільки руками розводять. Одні кажуть — медицина безсила, інші — наче наврочив хто. А воно якраз і не наче. Бо то зумисно пороблено.

— Не знаю, як щодо суду Божого, але будь-який земний суд опирається тільки на факти, а не на припущення.

— Того, що у світі на противагу добру існує зло, ви заперечувати не будете?

— Хто б заперечував, тільки не я. Я з тим злом щодня справу маю. Офіційно по вісім годин на добу, а часом і всі двадцять вісім.

— Те ж саме й ми. Тільки ви не саме Зло, а його роботу бачите. А нам доводиться з ним самим боротися.

— Погоджуюсь. Але повернімося до ваших чаклунів.

— А от вони якраз не мої, а дияволові. Хоча кожен з них свого часу народився звичайною людиною, такою, як-от ви. Батьків слухався, до школи ходив, друзів мав, може, навіть любов. Йому б життю порадіти, Богові подякувати, так ні ж — друзям заздрить, на вчителів у школі злоститься, дружину ревнує, на дітях зло зганяє. От коли врешті-решт все це чорне в такій людині бере гору над світлим, об’являється диявол, точніше— хтось зі свити його. І купує почорнілу душу.

— Якщо купує, то, здогадуюся, не за гроші. Інакше б біля тих, як ви кажете, слуг диявола, черги стояли, як по килими в універмазі.

— Правда ваша. Диявол їм владу дає над іншими людьми, та ще й таку, що не кожен наважується її прийняти. Найстрашнішу владу, ту, що зі світу зводить. А це ні з яким багатством не зрівняється. Тому, коли ви там нагорі з Вірою боретеся, мовляв, усе це забобони, то насправді ви дияволу допомагаєте. А потім за голову хапаєтеся: чого це, мовляв, лихі люди не переводяться?

Я за звичкою ледь не підкріпив слова черниці сухою міліцейською статистикою щодо постійного зросту злочинності — попри наші міліцейські титанічні зусилля. Проте, промовчав, а сестра Маріоніла вела далі:

— В газетах пишуть, що людина людині — друг, товариш і брат, а народ один одному в горлянки вчіпляється. Проте, це вже ви мені вибачте — заговорилася.

— Навпаки, мені цікаво. Тільки, якщо можна, ще конкретніше. От запродав отакий, чорний, душу дияволу — і що він робить?

— Інші душі зі світу зводить.

— Що-що?

— Слово є таке призабуте: причинність. У росіян — порча. От її і наводять. Як це робиться — ви вже на собі відчули.

— Не відчув. На моє глибоке переконання, хтось мені гарний спектакль влаштовує. Бо всі ці брязкотельця і голочки з цвяшками — то, вибачайте, для таких, як наша чесна Катерина, котра в Бога, може, і не вірить, зате чорта поминає на кожному кроці.

— Катерину не судіть. Вона з такої прірви вирвалася, що на десятьох вистачило б. Головне — захотіла душу спасти, тому і сама жива, і інших порятувати намагається.

— І все ж таки, як же вона, ота ваша причинність, наводиться?

— Скарлатиною в дитинстві хворіли?

Тут нарешті втрутилася мама, котра досі була лише уважним слухачем нашої дискусії:

— Хворів, хворів, у чотири роки. Від сусідського хлопчика прихопив. Сам винен: хоча хворого малого й ізолювали, але наш підняв гвалт, що не може жити без свого рідного Валєрика. І варто було нам з Валєриковою мамою на мить пильність втратити — дивимося, а вони вже сидять, обнімаються. Отак і перехворіли за компанію. А свинку — так то вже навпаки, Валєрик від Олекси заробив.

Черниця вперше за весь вечір посміхнулась, а я особисто чомусь почервонів. Однак сестра Маріоніла цієї теми не розвивала:

— Що з дітей візьмеш: вони душі безгрішні. Чого про дорослих не скажеш. Так от — як скарлатиною без контакту не захворієш, так і зурочити самими лише закляттями дуже важко. Тому і потрібне все оте, як ви кажете, сміття. Бите скло, спалені сірники, а то, наприклад, воду розливають під дверима. А вода не проста, нею покійника обмивали. Або ж ручку дверей милом мажуть — знову ж таки, покійницьким. В хату землю з могили підкидають, в подушки теж саме скло пхають, гарбузове насіння і пучки пір’я, чорною ниткою перев’язані. А то ще сушені жаби на подвір’ї хтозна звідки з’являються… А попередньо над усім оцим спеціальні обряди було пророблено, оті самі заговори. Як це робиться, я вам розповідати не буду, бо навіть вимовляти це вголос — і то гріх. Головне, щоб ви знали, нічого підозрілого до рук не беріть і навіть не доторкуйтеся.

— Що, Катерину кликати?

— Можна й Катерину… бо вам,