Читати книгу - "Вітіко"

— Я одразу пошлю кого-небудь, хто подбає про тебе, — запевнив князь.

Потім сказав щось комусь зі свого почту, і той чоловік подався геть.

— Він приведе тобі лікаря, — пояснив князь і запитав: — А у вас ще багато поранених?

— Це останній, якого ми принесли звідти, — відповів Маз Альбрехт. — Бідолашного Норберта ми поклали під кущем, теслю Давида і Віта Ґреґора принесли для піклування. Ткач Христ Северин, Матіас та Урбан прийшли самі. Їх уже обклали полотном із водою, а Філіп пішов шукати трави.

— Лікар подбає про всіх, — запевнив князь, — а тепер спочиньте трохи, а хто хоче йти до Праги, той матиме вночі знак.

Сказавши, князь пішов далі, до Ровна, Діта та інших, щоб подякувати їм.

Коли споночіло, чимало людей прийшли до князя поділити з ним скромну вечерю. В наметі дехто сидів, а дехто стояв. Розвідники повідомили, що вороги послали вивідувачів, щоб ті дізналися, чи військо князя Владислава не збирається під покровом ночі оточити їх.

— Тож наш похід буде ще в більшій безпеці, — виснував Владислав.

Після вечері воїни попрощалися й пішли спочивати.

Вітіко пішов до свого коня і обтер йому суглоби вином, якого трохи прихопив із собою. Потім ліг на свою лежанку.

Тепер у таборі князя запанували спокій і тиша, лише походжали вартові, сновигали розвідники і тихо догорали багаття.

То був двадцять п’ятий день місяця квітня 1142 року.

Перше ніж засіріло, по табору передали знак, що аж ніяк не був звуком, бути готовим до походу.

Ще в пітьмі військо вже рушило до Праги.

Князь Владислав, повертаючись до Праги, впорядкував своє військо наступним чином. Попереду їхали вершники, які досліджували шлях, доповідали і мали усувати перешкоди, якщо ті трапляться де-небудь. Потім ішли піші з тими вершниками та возами, які належали до них. Цей авангард вів Дипольд, брат князя. Одразу після авангарду везли поранених: Велислава, Касту, Германа з Затеса, Бенеду тощо. Їх везли на ношах, кожні ноші висіли поміж двох коней, прив’язані до передніх частин тулуба. Поранених охороняли вершники, яких вів Мілота. Далі знову тягнулись вершники та піші. Їх уже вів Генріх, другий брат князя. За ними їхали вози, що везли військове спорядження, хворих і поранених. Людьми на возах командував Юрик, син Юрика. Далі везли тіла тих, хто віддав своє життя й душу на горі Високій, тіла, про які хотіли попіклуватись і привезти їх до Праги. Серед них були й тіла Сміла і обох його синів, Бена, Даліміла, Пустимира та інших видатних людей. Лікарі обробили їх уночі травами, які можна було дістати, щоб запобігти гниттю. Тіла небіжчиків загорнули в полотно і везли або на ношах, або на возах. Супроводом цих тіл опікувався Звест. А в кінці йшов великий загін воїнів Владислава, вершники й піші. Там ішли найдосвідченіші військові проводирі і ті підрозділи, які могли найстійкіше триматися, щоб у разі, якщо ворог наздожене й нападатиме, швидко стати в бойовий порядок і так довго оборонятись, аж поки й решта приготується до бою. Цей ар’єргард вів сам князь Владислав. Навколо нього йшли найвидатніші постаті, єпископи та проводирі. Старий Болеміл їхав у паланкіні серед своїх ще вцілілих вершників. Старий Любомир із синами, які ще лишилися, їхав поряд із князем. Там були й Дівіш і його син Здеслав. Їхав зі своїми друзями Одолен. Верхи на конях ступали Преда й Гервазіус. Лісові люди отримали привілей бути в складі князівського загону, тож і йшли тепер разом з усіма. Серед них були Вітіко, Ровно, Діт із Ветржні, Озел та інші чоловіки родом із півдня країни. Двоє чоловіків несли на шматку полотна, прив’язаного до двох жердин, пораненого скрипаля Тома Йоганнеса. Його дбайливо накрили і приклали до рани жмуток весняних трав. Ще двоє чоловіків несли теслю Давида, а двоє інших — Віта Ґреґора. Ткач Христ Северин, Матіас та Урбан, небіж коваля, йшли разом із рештою, бо мали незначні рани. Лісові люди трималися вкупі й намагалися наслідувати поведінку інших воїнів. Позаду війська знову ступали вершники, як і на початку колони. По обидва боки від шляху посилали верхівців, які мали придивлятись до місцевості й повідомляти, що там діється.

Хати Сухдола лишалися щораз далі позаду, мури Радбаржу, що спершу видніли на півночі, тепер можна було помітити тільки на півдні, військо поволі наближалося до лук Волешеца.

Вершники, які оглядали місцевість, повернулися й доповіли, що ніде не бачили жодної людини, що поля не оброблені, худоби немає, та й ворогів не видно.

Сонце вже піднялося над Моравією і Богемією і осяяло військо. За клубами диму, які піднімалися на сході, можна було здогадатися, що вороги перебувають десь на тому місці, де починали битву, а далекі дими