Читати книгу - "Страта"

— Знаєш... Я читав «Розкаяного». Розповісти тобі?.. Ні, не боюсь... Але чи змогла б ти переказати, як ллється, приміром, ота вода...

Зі шланга від насоса поштовхами виривався тугий блискучий струмінь. Чавунний казан мало-помалу наповнювався — хтось із вільнонайманих вже порався, розводячи під ним вогонь. Отже, буде тепла вода для миття...

Дивна річ. У великому зовнішньому «реальному» світі оповідання Ірени удостоїлися навіть номінації на Срібний Вулкан. У МОДЕЛІ номер один це були вже доволі пристойні речі — навіть Семироль під враженням од них приймав рішення про Іренине життя чи смерть... А тут, виходить, опальна авторка Хміль потрапила мало не у володарки дум? Випадковість чи злий жарт Анджея Кромара?

— Розкажи, Музиканте.

— Не зможу...

Ірена зітхнула. Старий умів бути непохитно впертим.

— Добре... А що ти вчинив такого, що Провидіння покарало тебе?

Старечі повіки піднялися, відкриваючи вицвілі здивовані очі:

— А хіба я покараний?

Ірена помовчала. Припустила обережно:

— По-моєму, так... Якби ти не був покараний, то жив би в своєму будинку, серед дітей та онуків...

Старий невизначено гмукнув.

Худеньке дівча років десяти (скільки не годуй — таке ж худезне!) підібралося до казана крадькома, щоб попробувати, чи нагрілась вода. Засукала рукав, засунула руку по лікоть, вдоволено всміхнулася. Робітник, що пильнував казан, ні слова не сказавши, обернувся від дровітні. Дівча, спотикаючись, відбігло від казана у закуток двору й сховалося там, плаксиво скривившись, витираючи мокру руку об спідничину...

В очах отого доглядача сиріт було стільки гидливої відрази, що навіть Ірена, котра зловила цей погляд мимохідь, здригнулася.

Згадалися вигнуті брови Река. «Торговці...»

Згадався і крамар, із чиїх чіпких «доброзичливих» лап її визволив безкорисливий лицар. «Провидіння вчить: зневірених — утішати, бездомних — пригріти, вагітних — оберігати... Байстрюка вашого в хороший притулок оддамо. Ну, ходімо...»

Худе дівча все ще стояло в закутку неподалік.

«Провидіння вчить — коли ж хто добра свого не розуміє, так наставляти делікатно або таємно добро чинити... А таємно не виходить. Не смикайся, кому кажуть? Спасибі потім скажеш... Бо дивись — запитає з тебе Провидіння — за невдячність...»

— Стривай, Музиканте...

Вона підвелася. Пройшла подвір’ям, зупинилася за крок перед дівчиськом. Чимось воно нагадувало Река — таке ж бліде, білявеньке, і навіть брови, болісно зведені над переніссям, вигиналися химерно...

Ірена вагалася. Дівча зиркнуло напружено і неприязно.

— Чого ти злякалась? — Ірена опустилася на одне коліно, і її обличчя опинилося на рівні личка дівчати.

Вона поклала руку на біляву стрижену голівку. Жест дався їй з натугою — вона зроду не гладила нічиїх діток, вважаючи це недоречним. Бо то солодкаво і фальшиво: якщо ти не мати — чого тягнеш руку?!

Але цю дівчинку, схоже, ніхто й ніколи не гладив по голівці. А якщо й гладив — то неодмінно очікуючи віддяки за проявлену доброту. Торговці... Хай вам абищо...

Дівчинка на мить завмерла. Ірена й оком не встигла змигнути — як підопічна вже побігла геть, високо підбираючи поділ, щоб не плутався під ногами...

Яким дівчисько бачило світ — Ірена не могла собі уявити. А якось спробувавши, вжахнулась і тут же відмовилася від подальших спроб...

— Чого дивишся, Музиканте?

— Чудна ти.

Ірена мимоволі посміхнулася:

— Не чудніша за тебе...

— Чудніша, — старий неохоче відклав лютню. — Скажи-но мені, пані... Чого тобі так уліз у душу цей «Розкаяний»?

Сонце стояло в зеніті. Ще трохи — і паркан потемніє, сонце сховається туди, де воля, де бігає неприв’язаний її вовкодав...

— Що взяти з божевільної, — сказала Ірена якомога байдужіше. — Вже й запитати ні про що не можна?

Старий усміхнувся краєчком вуст:

— Запитати-то можна...

Якийсь кремезний бородатий здоровань (він жив у флігелі, якщо вірити Музикантові, ось уже четвертий місяць) на руках виніс із дому схибнутого, наполовину паралізованого старого. Ніхто не знав, як звали старого раніше — для всіх він був Гнійником. Якщо якийсь вільнонайманий не відчував за собою тяжких провин перед Провидінням — він усіляко уникав спілкування з Гнійником. Але якщо хтось, як-от здоровань-розбійник, мав на совісті людське життя (а то й не одне), тоді купання Гнійника було тією спокутою, завдяки якій Провидіння могло простити що завгодно...

Бідолаха боявся. Затуляв очі долонею. Втягував голову в плечі; його кістляві ноги здавалися мертвим гілляччям всохлого дерева. Кремезний, знехтувавши чужою допомогою, швидко стягував зі старого його смердюче дрантя, і обличчя в нього було таке, ніби він обробляв голими руками тухлу коров’ячу тушу.

Із будинку зграйкою висипали діти. Сіли в куточку двору колом, урозсип. Не звертаючи ніякої уваги на те, що відбувається, затіяли гру в крем’яхи.

— Музиканте... А ти віриш у... Творця?

Лютняр мовчав.

— Уяви лишень на мить... Якби ти був Творцем і вирішив... сотворити...