Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Донецьк мав найчисленніше регіональне членство в КП(б)У, і, що було нетипово для України, місцевий очільник комуністів був етнічним росіянином. Донбаська фракція в КП(б)У була «надзвичайно прийнятною для Москви», оскільки походила із регіону, ізольованого від української ідентичності та культури. Ба більше, регіональні еліти Донбасу були «налаштовані на мислення «всесоюзними», тобто централістськими категоріями»[720]. Це продовжувалося і в незалежній Україні, де їхні погляди та оцінки було зорієнтовано «більше на Москву, ніж на Київ»[721]. Стосунки Донбасу з іншими регіонами України, як писала Кірстін Циммер, були схожі на відносини з іноземними країнами[722]. Російські друковані та електронні медії, які від 2012 року ставали дедалі більш одержимі ненавистю, верескливі та українофобні, були основним джерелом інформації про світ для читачів і глядачів на Донбасі.

Комуністичні еліти Донбасу вороже ставилися до національного комунізму. В 1972 році вони підтримали повалення першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і його заміну відданим Брєжнєву Щербицьким, який повернувся до традиційної радянської політики асиміляції, русифікації та придушення інакомислення й опозиції. Вони працювали в «середовищі, де національної проблеми практично не існує»[723], тоді як ця проблема була першорядною для українських дисидентів, пов’язаних із Донбасом, таких як Василь Стус, Іван Дзюба, Надія та Іван Світличні, Петро Григоренко та Микола Руденко.

Після смерті Сталіна і аж до 1990 року Компартію України не очолювали діячі, чиє кар’єрне сходження відбувалося на Донбасі (донеччанами були останній за радянських часів лідер КПУ Станіслав Гуренко та його наступник у незалежній Україні Петро Симоненко). Водночас регіон був впливовим у профільних міністерствах, зокрема вугільному та металургійному. Перший секретар Донецького обкому КПУ Яків Погребняк у 1969–1973 роках очолював Раду профспілок республіки.

За даними двох останніх радянських переписів (1979 і 1989 років), частка етнічних росіян у Донецькій та Луганській областях зросла до 43,4%, у той час як лише 51,6% становили українці[724]. При цьому задекларована під час перепису етнічна приналежність важила у регіоні значно менше, ніж вірність радянській та регіональній ідентичності, у яких схрещувалися українська та російська етнічні лінії. Радянський режим сприяв припливу українців на промислові підприємства та копальні Донбасу. Але українці, які перебиралися до цього регіону, потрапляли у середовище, де були відсутні україномовні ніколи і медії, де радянська та регіональна ідентичність артикулювалася нібито більш «цивілізованою» російською мовою, широко уживаною в сучасних містах та індустрії. В 1989 році заступник голови страйкового комітету Донецького басейну Петро Побережний говорив: «Ну, це не наша провина, що ми не знаємо своїх символів та історії українського народу»[725]. Наприкінці 1980-х років складалося враження, що етнічні українці Донбасу відчувають себе подібно до корінних народів Америки чи Австралії. Українські школи та дитячі садки були відсутні, і в містах ніде не звучала українська мова. Тут важко було віднайти якісь українські національно-культурні символи, а Горлівська міськрада наголошувала, що не пустить до себе «рухівців» чи «бандерівців»[726]. За чверть століття куди більше мешканців Донбасу готові були вмирати за українські символи — і деякі справді були за це вбиті, як, наприклад, депутат тієї ж Горлівської міськради Володимир Рибак.

На референдумі в грудні 1991 року жителі Кримської АРСР, Севастополя, Луганської, Донецької, Харківської та Одеської областей висловили нижчу за решту регіонів підтримку незалежності України. У Криму «за» проголосували 54,19% тих, хто брав участь у волевиявленні, що за істотно нижчої, ніж загалом по країні, явки склало близько третини повнолітніх мешканців півострова. У всіх інших областях, окрім названих, незалежність підтримали понад 90% учасників референдуму. Частка виборців, які сказали «ні», у середньому по Україні становила 7,58%; найвищою вона була у Криму (42,22% від кількості учасників голосування), Севастополі (39,39%), на Луганщині (13,41%), Донеччині (12,58%), Одещині (11,6%) та Харківщині (10,43%). Явка виборців найнижчою була в Севастополі (63,74%), Кримській АРСР (67,5%), Одеській (75,01%), Харківській (75,68%) та Донецькій (76,73%) областях.

З-поміж цих регіонів Крим і Севастополь були анексовані Росією, Донецька і Луганська області стали ареною збройного конфлікту за участю російських військ та проросійських маріонеток, натомість у Харкові та Одесі проукраїнські сили, зокрема представники молодого покоління, які не відчували ностальгії за СРСР, здолали російських націоналістів.

Більшість із тих, хто під час радянських переписів називали себе українцями, мали російськомовну, еклектичну радянську та регіональну ідентичність. Це знайшло свій вираз у гербі Донецька, що «є химерною