Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

Надлишок російської території дає не дуже численному населенню країни різноманітні вигоди. Російські письменники-чоловіки загалом користалися художніми можливостями, пов’язаними з безмежними просторами їхньої країни. Монументалізм в архітектурі має своє відлуння і в художній літературі, що доведено романтичними пригодницькими оповіданнями й символістськими поезіями та повістями, як-от «Капітанська донька» Пушкіна, «Скіфи» Блока чи «Санкт-Петербурґ» Белого. У величній системі, створеній уявою цих письменників, можуть відбуватися великі події — і вони відбуваються.

Тому впадає в око швидкість, з якою скорочується імперський простір у творах Петрушевської. Тісні квартири, в яких проживають її героїні з вищою освітою, різко контрастують із масштабними подіями в суспільному та домашньому житті попередніх російських персонажів. У оповіданнях і п’єсах Петрушевської немає ні монументів, ні священних територій, подібних до тих, що їх російські письменники-чоловіки використовували для прославлення російської національної ідентичності, нічого, що нагадувало б читачеві про славу російської історії. Російська уява традиційно насолоджувалась «неозорою Руссю», як у вірші Гумільова «Мужик»; від Пушкіна до Солженіцина росіяни гордилися величезною територією своєї країни так само, як інші народи гордяться товарами, які вони виробляють. Ця гордість зникла у Петрушевської. «Неозорої Русі» ніде не можна знайти в її світі. Її героїні назавжди прив’язані до своїх маленьких пічок у найманих кімнатах, їхня уява вже не працює в такий спосіб, щоб можна було привласнювати великі території для власного використання. Вихід за межі цього світу — поїздки на Далекий Схід, Сибір чи Камчатку, приносить особисті нещастя героїням, як у «Сітках і пастках», тоді як надії на більш бажаний чужоземний простір поблизу Балтійського моря справджуються тільки незначною мірою. Петрушевська дає зрозуміти, що російські жінки навряд чи мали велику користь від імперських завоювань російських чоловіків.

Імперська традиція в Росії охоплює паради, прапори й міфологію Москви як центрального об’єкта гарячої любові, що її росіяни мають почувати до своєї «рóдины» / «отечества». У творах Петрушевської цей символізм зруйнований тривіалізацією та висміюванням. Відбувається переосмислення головних змістів. Жінки не прагнуть будь-що поїхати до Москви, як героїні п’єси Чехова; багато хто з них там і живе; до того ж вони здобули освіту й роботу, про яку жінки Чехова могли тільки мріяти. Однак їх життя є навіть більш нещасливим, ніж трьох сестер у п’єсі Чехова. Вони давно позбулись райдужних надій. Вони ніколи не беруть участі в громадському житті. Ніхто не показує краще, ніж героїні Петрушевської, всезагальний провал комуністичної пропаґанди, яка намагалась перетворити кожну людину в політичну одиницю. Міфологія імперської столиці їх не стосується; у її текстах немає жодних ознак чарівності проживання в Москві. Столиця є просто місцем для проживання, міським центром, де хтось заробляє собі на життя, а його знайомі проживають у таких самих умовах. Мрія про Москву не замінена мріями про життя за кордоном: жінки Петрушевської не бажають подорожувати за кордон, вони також не мріють про переїзд до іншого міста, де життя могло бути кращим і легшим. Такі мрії просто є поза «діапазоном їхніх мрій». Якщо віддалені місцевості й згадуються, їм бракує конкретності; вони безликі, подібно до місячних пейзажів, що виключають нормальне життя; або ж вони є просто мітками на карті, з яких хтось прибуває чи до яких хтось їде без користі для себе, як, наприклад, Ольга із «Сирої ноги…», яка бере свою дитину, дівчинку Віруню, до субарктичної Воркути. Уявна влада, яку зазвичай застосовували російські письменники, використовуючи віддалені місця на карті імперії, цілком відсутня. Згадка про ці місця не супроводжується спалахом надії. Спогади, пов’язані з ними, проходять у творі зловісним лейтмотивом і пророкують нещастя і страждання. Віддалені місця не справджують сподівань, і люди повертаються звідти з розбитими надіями, як Ольга. В «Уроках музики» якийсь Іванов напивається й каже у відчаї, що він «завербується на Північ». У «Сітках і пастках» батьки героїні не можуть допомогти їй, тому що живуть «на Далекому Сході». У оповіданні «Бідне серце Пані» від’їзд на Північ після аборту символізує безнадійну долю некваліфікованої робітниці Пані. У цих оповіданнях часто згадується про масштабні заходи царської й радянської влади, пов’язані із переселенням російського населення до Азії, що призвело до обезлюднення центральної Росії й розпаду сімей і зв’язків, які забезпечували підтримку й допомогу.

Однією із переваг імперського бачення є масштабність, яку воно може забезпечити. Імперське око може бачити далі, ніж око мешканця маленької держави Кавказу, Середньої Азії чи, наприклад, Балтійського узбережжя. Не випадково світові історії писались особами, які походили з імперій. Хоча Російська імперія не дала творів із таким широким і всеохопним баченням, як твори, написані уродженцями французької, британської, іспанської та німецької імперій, її освічені мешканці мали можливості «тримати свої руки» на світовому політичному та економічному пульсі. У «Війні та мирі», навіть у «Раковому корпусі», росіяни є учасниками світової історії. Тим більш разючим є звуження горизонтів, помітне у світі Петрушевської, який не відає нічого про ці імперські переваги. Її Росія абсолютно неімперська, хоча під час написання цих оповідань ще не настав явний занепад. Не тільки горизонти звузилися; відсутнє також усвідомлення своїх привілеїв і перспектив.

У «Війні і мирі» є сцена, де діти Ростових і їхні товариші в дитячих забавах із сміхом і криками вбігають до вітальні. У оповіданнях і п’єсах Петрушевської діти ніколи не бігають і значно менше сміються — і не лише через те, що комунальні квартири не забезпечують для цього місця. У оповіданні «Час ніч» маленький хлопчик Тіма пробує повзати по чиїйсь чужій квартирі, торкаючись предметів, які його цікавлять. Його власна однокімнатна квартира йому давно знайома. Його сварять за надмірну жвавість і наказують сидіти спокійно. У «Трьох дівчатах у блакитному» відносний простір на дачі спонукає дітей радше до бійок одне з одним, ніж до спільного вивчення довкілля. Отож географія Петрушевської дуже сильно відрізняється від тієї, яка фігурує в російських письменників-чоловіків. Вона стосується малих частин етнічної Росії: міст, містечок і в їхніх межах декілька вулиць, іноді гастроному, — і в так накреслених обов’язкових межах її героїні мусять проводити багато годин майже кожного дня, щоб потім повертатися до ліжка, яке стоїть надто близько до ліжок інших людей. Нечисленні предмети розкоші, які зустрічаються в цьому світі: машини, хутра, ресторани й театри перебувають поза сферами досвіду цих героїнь, які,