Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

Героїні Петрушевської — це переважно жінки віком від двадцяти до сорока років, заміжні або ні, бездітні або, частіше, матері дитини, яку вони без пам’яті люблять. Зазвичай є лише одна дитина. Іноді вони перебувають у надто великому відчаї та надто бідні, щоб дати комусь життя: в «Уроках музики» вагітна Надя намагається вчинити суїцид і народжує неповноцінну («безголову») дитину. Нікого це, ясна річ, не обходить. Чоловік чи коханець є віддаленою фігурою. Він чи то залишив свою сім’ю, байдужий щодо свого обов’язку, чи то має ще десь іншу «справжню» сім’ю, як Микола Петрович у оповіданні «Троє дівчат у блакитному». Жінка самотня, навіть якщо вона має маму чи свекруху, братів, сестер або друзів. Самотність жінок за радянської системи є темою, до якої Петрушевська звертається часто і яку аналізує глибоко. Наташа в оповіданні «Сира нога, або Зустріч друзів» та Іра в «Трьох дівчатах у блакитному» живуть у пронизливій самотності. Жінки Петрушевської страждають від бідності, занедбаності та гнітючої нестачі фізичного простору, потрібного для того, щоб жити, лягати спати, ховатись, коли приходить нещастя. Часто вони буквально не мають місця, аби переночувати. Їх батьківські квартири переповнені й пріоритети сильно перекошені в бік чоловіка в сім’ї, неважливо, чи він є чоловіком чи сином. Їхні коханці не забезпечують місця, де можна було б розвиватися; вони готові використати жінок сексуально, але не хочуть брати на себе обов’язків, пов’язаних із спільним життям.

Ці часті описи гнітючої нестачі місця, в якому можна розвиватися та вдосконалюватися, руйнують міф монументалізму, що його так плекає російська культура. Пам’ятники російським героям війни, які є чи не в кожному російському місті й селі, зазвичай складаються із більших, ніж у житті, постатей із могутніми грудьми й високо піднятими головами, сучасних богатирів і вічних переможців, котрим поступаються інші народи та держави, як у відомій сцені, що завершує першу частину «Мертвих душ» Гоголя. Характерною ознакою російської й радянської архітектури є монументалізм. Петро II наказав покрити свій Петергоф листовим золотом для демонстрації імперського духу, тоді як Сталін мав пристрасть до спорудження найбільших і найґрандіозніших будівель, театрів і річкових дамб.

У радянські часи перехід вулиці чи площі в Санкт-Петербурзі чи Москві був певного роду прогулянкою. Вулиці двох російських столиць зовсім не схожі на зручні перехрестя вулиць у європейських містах, які забезпечують комфортне міське життя. У західних містах, незалежно від їх величини, є небагато місць, де вуличні світлофори не запрошували б пішоходів до переходу на протилежний бік за достатньої безпеки, та мало площ, яких не можна було б швидко перейти. У діловій частині міста земля занадто дорога, щоб можна було розбивати Грандіозні площі перед міністерствами чи іншими громадськими будівлями. Просторова уява європейців зберігає в собі пам’ять про середньовічну міську площу, яка забезпечувала зручний доступ з усіх боків. Така просторова пам’ять не збереглася в Санкт-Петербурзі чи Москві. Петербурґ був побудований значно пізніше від того, коли містобудування за середньовічними зразками вийшло з ужитку, а в плані ділової частини Москви надто відчувається походження Кремля як воєнної фортеці, спорудженої італійцями. З одного боку Зимового палацу в Санкт-Петербурзі видніється величезна площа, добре придатна для військових парадів, які колись там і відбувалися. При цьому не мало значення, що поруч було інше місце для військових парадів — Марсове поле. Якщо прогулюватися по Невському проспекту Санкт-Петербурґа в напрямку до Неви, почавши цю прогулянку біля Зимового палацу, то, щоб дістатися мосту, доводиться сміливо долати кілька небезпечних переходів. Потім, пройшовши тремтячими ногами ще з милю чи близько цього, потрібно затратити додаткових 15 хвилин, щоб дібратися до наукового архіву в «Пушкінському Домі», розташування якого можна описати словами як «зразу за Невою». Проектувальники Москви ліквідували багато вуличних переходів, заохочуючи перехожих натомість використовувати підземні переходи. За радянських часів московські вулиці мали, як правило, більше смуг, ніж американські швидкісні дороги. Вони були незручними як для пішоходів, так і для сполучення. У центрі Москви досі повно Грандіозних споруд, непривітних до пішохідних туристів і позбавлених затишку й міського духу. Вплив минулого є однією з причин цього культу великих розмірів; метою було явно вразити ціною незручностей не тільки для перехожих, а й для кожного, хто тут працював і хотів би, можливо, пообідати в бістро, розташованому на другому боці вулиці (правда, що й такі бістро були дуже нечисленними). Американські міста є чимось середнім між російськими й європейськими містами щодо громадського духу й зручності для родинного проживання, але вони замінили свої порівняно некомфортні ділові частини міста на пригороди, в яких однородинні будинки розташовані за обсадженими деревами шляхами, що дає змогу забути про міські центри з хмарочосами. Російським замінником таких пригородів є ряди гігантських багатоквартирних кварталів.

Монументалізм має свою паралель і, можливо, стимул у широких географічних просторах Росії. Проста згадка про Сибір у «Братах Карамазових» навіює думки про величезні можливості. Хоча Дмитро Карамазов відкидає пораду про переселення в золотоносні поля Якутії, її уявні обриси надають роману Достоєвського виміру таємничості, пов’язаної з місцем, де ті, хто опинився у складному становищі, можуть знайти притулок і можливості, щоб розпочати нове життя. Для Родіона Раскольникова із «Злочину і кари» така можливість стає дійсністю в Сибіру. У радянській пісні є слова: «Широка страна моя родная». «Широта» є предметом ужитку, який росіяни привласнили і яким можна було, і все ще можна, вільно користатися, якщо ти росіянин. Як писала Валерія Новодворська в нарисі, про який ідеться нижче, росіяни завжди мали «тонни географії» 4. 28 липня 1998 р. колишній російський міністр у справах середнього та малого бізнесу Ірина Хакамада радила дружинам страйкуючих шахтарів Воркути поповнювати свої харчові запаси ягодами та грибами, зібраними в безкраїх лісах російської Півночі 5. Хоча якою економічно безграмотною є ця порада в посткомуністичний час, вона важлива як ствердження вигід від контролювання майже однієї шостої частини земної кулі. Вона довірливо нагадує злиденним страйкуючим робітникам, що в найгіршому разі вони все-таки зможуть вижити за рахунок землі, не тільки збираючи місцеві лісові дари, а й обробляючи невеличкі ділянки землі, які кожен міський мешканець чи колгоспник можуть мати практично задаром. У Російській Федерації кількість акрів лісу, яка припадає на одного жителя країни, досі є найвищою у світі. 30 липня 1998 р. агентство Рейтер повідомило, що «Росія годує себе за рахунок дач — будиночків у селі, де працівники, яким упродовж місяців не платять заробітної плати, проводять свої вихідні, вирощуючи картоплю,