Читати книгу - "Сяйво"

Те радіо.

Ті сновидіння.

Той альбом, який він знайшов у підвалі.

(«Медоку, ти тут чи ні? Знову блукалось мені уві сні…»)

Він різко підхопився, пожбуривши снігоступи знову за двері. Його всього трусило. Він затріснув двері і підняв коробку з акумулятором. Вона вислизнула йому з тремтячих пальців

(о боже а якщо я його розбив)

і гепнулася, перекинувшись на бік. Він розвів картонні клапани і висмикнув акумулятор з коробки, байдужий до кислоти, яка може протікати крізь корпус акумулятора, якщо той тріснув. Але той був цілим. З його губ злетіло коротке зітхання.

Бережно тримаючи, Джек поніс його до «Скі-Ду» і поставив на платформу перед двигуном. На одній з полиць він знайшов маленький розвідний ключ і швидко, без жодних завад, під’єднав до нього кабелі. Акумулятор виявився живим; зарядник до нього застосовувати не було потреби. Коли він вставляв у відповідне гніздо плюсовий кабель, тріснув електричний розряд і трішки запахло озоном. Роботу зроблено, він відступив, нервово витираючи долоні собі об вилинялу джинсову куртку. Ну от. Він мусить працювати. Нема причин, чому б ні. Жодних причин, окрім того, що це частина «Оверлука», а «Оверлук» дійсно не бажає випускати їх звідси. Зовсім не бажає. Цей «Оверлук» лишень щойно був розпочав свої пекельні розваги. Тут тобі є маленький хлопчик, щоби його жахати, є чоловік і його жінка, щоб нацьковувати їх одне проти одного, і якщо готель правильно розіграє свої карти, вони шугатимуть його коридорами, наче безплотні тіні в якомусь з романів Ширлі Джексон, хай що там тинялося в будинку на пагорбі на самоті, але в «Оверлуку» ти самотнім не будеш, о ні, тут є чимала компанія[209]. Але ж дійсно нема причин, щоби снігоходу не завестися. Звісно, окрім

(Окрім того що йому, як і перше, насправді не хочеться від’їздити)

так, окрім цієї причини.

Джек стояв і дивився на «Скі-Ду», і дихання виривалося з нього маленькими морозними клубочками. Йому хотілося, щоби все залишилося таким, як було. Коли він сюди прийшов, він не мав сумнівів. Тоді він розумів, що спуститися донизу було б неправильним рішенням. Венді боялася всього лише страшидла, викликаного самим істеричним маленьким хлопчиком. Тепер же він раптом зміг поставити себе на її місце. Це було, як у його п’єсі, у тій його триклятій п’єсі. Він більше не знав, на чиєму він боці або яким чином мусять розвиватись події. Щойно ти побачив лик Бога в тій чорно-білій мазанині, тут тобі й край — ти ніколи більше не зможеш його не бачити. Дехто може сміятися й казати, що це ніщо, всього лиш брудні узори без сенсу, дайте мені якусь безсумнівну, написану за всіма правилами роботу доброго старого Майстра, але ти завжди бачитимеш, що звідти на тебе дивиться лик Господа Нашого Христа. Ти колись побачив його через один спалах осягнення, свідомість і підсвідомість злилися разом в той один бентежний момент прозріння. Ти завжди його бачитимеш. Ти збіса приречений завжди його бачити

(«знову блукалось мені уві сні…»)

Та все було гаразд, поки він не побачив Денні, як той грається в снігу. Це провина Денні. У всьому тут винен Денні. Це він має оте сяйво, чи що воно там не є. Та це не сяйво, це прокляття. Якби він і Венді були тут тільки вдвох, вони цілком приємно провели б цю зиму. Ані турбот, ні мороки.

(Не бажаєш виїжджати? Не можеш?)

«Оверлук» не хотів, щоби вони їхали, і він також не хотів, щоби бодай хтось звідси поїхав. Навіть Денні. Може, він тепер уже пов’язаний з ним. Можливо, «Оверлук», цей великий і великомовний Семюел Джонсон вибрав його на роль власного Бозвела[210]. Кажете, новий доглядач пише? Дуже добре, наймаємо його. Настав час нам висловитися. Проте спершу нам треба позбавитися цієї жінки і його шмаркатого синка. Ми не бажаємо, щоби його відволікали. Ми не…

Він стояв біля кабіни снігохода, в нього знову починала боліти голова. До чого все зійшлося? Їхати чи залишатися. Дуже просто. Нелукава простота. Чи ми мусимо їхати, чи мусимо залишитися?

«Якщо ми поїдемо, скільки мине часу, поки ти знайдеш там, у Сайдвіндері, якусь місцеву поїльню? — запитав чийсь голос усередині нього. — Темну нору з паскудним кольоровим телевізором, перед яким цілими днями стирчать неголені безробітні чоловіки, дивлячись ігрові шоу? Де в чоловічій вбиральні смердить двотисячолітньою сечею і в унітазі завжди кисне промоклий недопалок «Кемела»? Де пиво по тридцять центів за склянку і ти посипаєш її вінця сіллю, а джукбокс заряджений сімдесятьма древніми кантрі-хітами? Скільки мине часу?»

О, Боже, йому стало так страшно, що це займе зовсім небагато часу.

— Я не можу виграти, — промовив він, і то дуже тихо. Саме так. Це все одно, що намагатися викладати пасьянс без одного туза в колоді.

Зненацька він нахилився над моторним відсіком «Скі-Ду» і висмикнув магнето. Воно піддалося з нудотною легкістю. Якусь мить він дивився на нього, а потім пішов до задніх дверей реманентного складу і відчинив їх.

Звідси ніщо не затуляло вид на гори, картинно красиві в променисто яскравому світлі ранку. Незаймане снігове поле здіймалося вгору до перших сосон, приблизно на милю звідси. Він пожбурив магнето якомога подалі у сніг. Воно полетіло набагато далі, ніж мусило б. На місці його падіння спурхнула хмарка снігу. Легкий вітерець відніс снігові гранули вбік, на нове місце упокоєння. Розсіюйся там, я кажу. Нема там на що дивитися. Усе скінчено. Розсіюйся.

Він почувався умиротвореним.

Він ще довго стояв в одвірку, дихаючи добрим гірським повітрям, а потім міцно зачинив ці двері й рушив назад, вийшов через інші, щоби сказати Венді, що вони залишаються. По дорозі він затримався і покидався сніжками з Денні.

Розділ тридцять четвертий

Живоплоти

Уже було двадцять дев’яте листопада, третій день після Дня подяки. Останній тиждень був гарним, а святкова вечеря найкращою, яку бодай-колись мала на День подяки їхня родина. Венді чудово засмажила індичку Діка Хеллорана, але вони встигли наїстися як не луснути, тож навіть зблизька не підступились до зруйнування святкової птиці. Джек простогнав, що їм доведеться до кінця зими їсти цю індичку — індичка з вершками, індичка у сендвічах, індичка з локшиною, індичка з сюрпризом.

— Ні, заперечила йому Венді, злегка усміхаючись. — Тільки до Різдва. Тоді в нас буде каплун.

Джек з Денні простогнали разом.

Ті синці, що були на шиї у Денні, вже зійшли, а з ними,