Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— А наче ви знаєте напевне, що він поїхав з Король-Берега! Може, він ховається у Септі Баелора — хто його відає? Теліпається на мотузках дзвонів і вибиває увесь цей ґвалт. — Серсея зробила кислу мармизу і сперлася на Доркас, щоб підвестися. — Ходімо, шановний пане. Рада чекає.

Сходячи додолу, вона взяла Кайбурна під руку.

— А чи виконали ви моє невеличке доручення?

— Виконав, ваша милосте. Вибачте, що забарився. Голова ж бо така велика. Жуки багато годин вичищували плоть. На знак пошани я виклав м’якою повстю скриню з чорного дерева та срібла — щоб передати черепа з належними вибаченнями.

— Та згодилася б і полотняна торба! Великий князь Доран хоче голову. Він гнилої смокви не дасть за те, у якій вона скрині.

Переспів дзвонів у дворищі чувся гучніше. «Та ж він був усього лише верховний септон! Скільки ще ми маємо потерпати?» Певна річ, калатання дзвонів було співучіше за вереск Гори, та все ж…

Кайбурн, здавалося, почув її думки.

— Передзвін припиниться на заході сонця, ваша милосте.

— То буде велике полегшення. Звідки ви знаєте?

— Знати — це обов’язок мого уряду.

«Варис примусив нас вважати себе незамінним. Якими ж ми були телепнями.» Щойно королева розповсюдила звістку, що місце євнуха посів Кайбурн, як усі колишні щури, не гаючи часу, прибігли до нього міняти чутки й шепітки на свою звичну монету. «Справа у сріблі, а не в Павуці. Кайбурн послужить нам не гірше.» Вона не могла дочекатися побачити Пицелеве обличчя, коли Кайбурн сяде на своє місце в раді.

За звичаєм, коли скликали малу раду, ззовні біля дверей дорадчої палати ставили одного з лицарів Королегвардії. Того дня це був пан Борос Блаунт.

— Пане Боросе, — приязно мовила до нього королева, — ви зранку якийсь сірий. Може, щось не те з’їли?

Хайме призначив Блаунта куштувальником страв короля. «Смачний обов’язок, але для лицаря — ганебний.» Блаунт його ненавидів; поки він тримав двері для радників, обвислі щоки його після жарту Серсеї аж трусилися.

Коли королева увійшла до палати, присутні там радники замовкли. Князь Гиліс замість вітання закашлявся досить гучно, щоб збудити навіть Пицеля. Інші підвелися, мурмочучи завчені милощі. Серсея дозволила собі слабеньку посмішку.

— Шановне панство! Я знаю, ви пробачите мені спізнення.

— Ми тут, щоб служити вашій милості, — відповів пан Гарис Звихт. — Чекати на вашу появу — насолода для нас.

— Певно, всі ви знаєте князя Кайбурна, присутнього тут…

Великий маестер Пицель її не розчарував.

— Князь Кайбурн?! — здушено писнув він, буряковіючи. — Ваша милосте… але ж маестер складає священні обітниці, серед яких — не мати землі й титулів…

— Ваша Цитадель забрала в нього ланцюга! — нагадала Серсея. — А якщо він не маестер, то не мусить і триматися маестерських обітниць. На додачу пригадайте, як ми величали євнуха.

Але Пицель не вгамовувався.

— Ця людина… вона не гідна…

— Не смійте мені просторікувати, хто чого гідний, після смердючого посміховиська, на яке ви перетворили тіло мого вельможного панотця!

— Але ж не думають ваша милість, що… — Він здійняв плямисту руку, наче прагнучи відвернути удар. — Сестри-мовчальниці вийняли з князя Тайвина усі кишки, усі внутрішні частини, виточили кров… ужили всіх заходів… набили тіло запашними травами та сіллю…

— Позбавте мене ваших огидних подробиць! Ужиті вами заходи я нюхала власним носом. А цілющі руки князя Кайбурна врятували життя моєму братові. Не маю сумніву: він краще прислужиться королю і престолу, ніж отой скигливий євнух. Скажіть-но, пане Кайбурне, чи знайомі вам мої радники?

— Поганим би я був вивідачем, ваша милосте, якби їх не знав. — Кайбурн усівся між Ортоном Добромиром та Гилісом Росбі.

«Мої радники!» Серсея подбала про те, щоб викорінити з ради усі троянди, а заразом усіх, хто чимось завдячував її дядькові чи братам. Замість них вона призначила людей, чия відданість мала належати лише їй, і навіть запровадила нові назви посад, запозичені з Вільних Міст. Жоден уряд не зберіг своє «коронне» титулювання; корону відтепер мали уособлювати лише король і королева, а радники — не правити, а служити. Ортон Добромир став юстиціарієм, Гиліс Росбі — скарбничим. Ауран Бурун — молодий та хвацький Байстрюк Плавня — скоро мав стати її верховним адміралом.

А за Правицю їй правитиме пан Гарис Звихт.

М’якотілий, лисий, запобігливий та у всьому покірний, Звихт мав на місці, де більшість чоловіків мають підборіддя, лише сміховинно крихітну китичку борідки. На грудях його жовтого оксамитового жупана було викладено ляписовими намистинами блакитного бойового півня — знак його дому. Зверху на жупані він носив синю делію, прикрашену сотнею золотих рук. Нова посада схвилювала почуття пана Гариса аж до нестями — йому бракувало кебети зрозуміти, що при дворі його тримають радше заручником, ніж могутнім вельможею. Адже його донька була дружиною її дядька. Кеван за віщось кохав свою любу та милу володарку крихітного підборіддячка, пласких грудей та курячих ніг. Поки пан Гарис знаходився у руках королеви, Кеван Ланістер мусив би двічі подумати, перш ніж зважитися бунтувати проти корони. «Тесть, мабуть, не найкращий з заручників, але хай хоч благенький щит, ніж ніякого.»

— А чи приєднаються до нас їхня милість король? — спитав Ортон Добромир.

— Мій син грається зі своєю малою королевою. Наразі його розуміння королівського обов’язку обмежується прикладанням печатки до паперів. Його милість ще замалий тямити бодай щось у державних справах.

— Як щодо нашого відважного пана Регіментаря?

— Пан Хайме пішов до свого зброяра — той припасовує йому нову долоню. Ми вже всі стомилися дивитися на його гидкий пеньок. Та й смію припустити, наші поточні справи здадуться йому нудними і втомними — так само, як королю Томену.

Ауран стиха реготнув з її слів. «Добре, — подумала Серсея, — що більше вони сміються, то меншу становлять загрозу. Хай шкіряться хоч на кутні.»

— А чи маємо ми вино?

— Маємо, ваша милосте. — Ортон Добромир не був гарним на вроду, надто якщо взяти до уваги великого носа-бульбу та кошлату шапку непокірного червонястого волосся. Але ґречності йому ніколи не бракувало. — Дорнійське червоне, вертоградське золоте, солодку наливку з Вирію.

— Гадаю, золоте. Дорнійське мені на