Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

трудно сказати, чого в його житті було більше, а чого менше – щастя чи нещастя, везіння чи невезіння, долі чи недолі. І так тривало доти, доки наперед не вирвалося нещастя з невезінням, і він завершив своє ще відносно нестаре життя на повному нещасті, на гіркій недолі, що, як розібратися, він її й не заслужив.

А щасливим і везучим він буде в першій половині свого життя.

Андрій Іванович Войнаровський, осавул Війська Запорозького обох боків Дніпра гетьмана Мазепи.

Кар’єру свою розпочав напрочуд вдало.

А все тому, що йому пощастило з самого народження, з родом, який подарував йому життя. Андрій Войнаровський походив з відомої української родини Мазеп-Калединських, козацької старшини Гетьманщини.

Мазепа готував його до високої місії – чи не вперше, в обхід гетьманських виборів, він хотів, щоб небіж успадкував від нього, гетьмана-дядька, його владу і започаткував в Україні першу правлячу династію. Тож гетьман подбав про блискучу європейську освіту свого небожа, спершу в Києво-Могилянській академії, а потім у кращих університетах Німеччини.

З 1701 року Андрій – осавул, себто помічник Мазепи. З 1705-го – на царській службі, під покровительством – дядько подбав – графа Головкіна. Ще через два роки – отаман п’ятитисячного загону, що його Мазепа послав під Люблін на підсилення армії Меншикова. Був одним з небагатьох козацьких старшин, яких Мазепа посвятив у свою потаємну задумку про перехід на бік противника Петра І, шведського короля Карла XІІ.

Восени 1708 року Войнаровський контролював зі своїм військом переміщення поблизу українських кордонів російських військ на чолі з князем Меншиковим, і саме його повідомлення про намір російського воєначальника йти штурмувати гетьманську столицю Батурин, примусило Мазепу залишити табір царя і повернути свої полки на з’єднання зі шведами.

Англійський посол у Москві Чарльз Вітворт доповідав у Лондон:

«Тут всі вважають, що головним радником гетьмана був його сестринець (племінник) Войнаровський, людина молода, але освічена і здібна».

Довгий час Андрій Войнаровський, якому гетьман довіряв як самому собі, був зв’язковим між гетьманом і королем і навіть заслужив подяку Карла ХІІ. Пізніше король присвоїть йому чин полковника своєї армії, а польський король призначить Войнаровського коронним воєводою Речі Посполитої.

Після нещасливої для союзників Полтавської битви Андрій Войнаровський, полковник шведської армії і польський коронний воєвода, супроводжував свого дядька в еміграцію в Османську імперію і був біля нього невідлучно аж до самої його смерті в Бендерах, де брав участь у похованні гетьмана, а невдовзі і в перепохованні в Галаці.

Всі багатства, які були при гетьмані, Карл XІІ визнав приватною власністю, а не власністю запорозького козацтва. Їх, як прямий спадкоємець, отримав Войнаровський.

Під час виборів нового гетьмана в числі інших називалася й кандидатура Андрія Войнаровського – як одного з вірогідних претендентів на українську булаву. Можливо, йому б і дісталася булава, але племінник обмежився спадковими статками свого дядька, а від булави добровільно відмовився. Буцімто він при обговоренні своєї кандидатури скромно мовив:

– До булави треба ще й голови, – це не раз повторював мій дядько. А в мене хоч і є голова, для мене дуже дорога, але для булави вона ще надто молода й недосвідчена. На посаду гетьмана є люди більш достойніші за мене…

Гетьманом України і запорозького козацтва обох боків Дніпра було обрано тоді Пилипа Орлика, найдієвішим помічником якого і став Андрій Войнаровський. Він усе встигав. У Бендерах женився на Ганні Мирович, представниці відомої козацько-старшинської родини Лівобережної України, а названим батьком на весіллі став новий гетьман Пилип Орлик.

Вони здружилися в Бендерах і стали найближчими соратниками – старший Орлик і молодий Войнаровський і збоку здавалося, що Орлик і справді замінив йому батька в житті. Удвох вони намагалися створити антиросійську коаліцію – спершу в складі Туреччини, Кримського ханства та ряду західноєвропейських країн, а потім і європейських країн, підбиваючи їх на війну з Петром Першим.

Мазепин племінник виявився дієвим і невгамовним, він багато мандрував по Європі. Не заради свого задоволення чи пізнання нових країв, а все з тією ж ідеєю, що стала для нього ідеєю-фікс: знайти союзників у боротьбі за відділення України від Росії і створення на її території незалежної козацької держави. З цією ідеєю він їздив то в Адріанопіль то у Вроцлав чи Стамбул, Вену й Стокгольм. Скрізь встигав, скрізь його приймали на найвищому рівні – як особистого посланця гетьмана Пилипа Орлика, і всюди він мав успіх. Здавалось, що ось-ось буде нарешті створена антиросійська коаліція і розпочнеться війна з Росією.

Влітку 1716 року Андрій Войнаровський, залишивши родину у Вроцлаві, подався в ганзейське місто Гамбурґ… Безпечний, він навіть і не підозрював, що росіяни з наказу Петра І вже давно слідкують за ним і йдуть за гетьманським посланцем чи не по п’ятах. При згадці його імені цар Петро лютував і підганяв своїх довірених осіб пошвидше «взяти гетьманського посланця, поки йому і справді не вдасться створити антиросійську коаліцію».

І в Гамбурґ за нам прибув чималий хвіст таємних агентів та вивідників Петра І. Для захоплення Войнаровського цар навіть створив окрему групу з гвардійських офіцерів на чолі зі своєю довіреною особою Олександром Рум’янцевим. Він і поклявся: племінник Мазепи буде неодмінно схоплений!..

– І доставлений до мене в Росію, – закінчував за нього Петро І.

Так воно й вийшло. Головорізи Петра Першого, очолені Рум’янцевим, діючи в чужій країні, як у себе вдома, підстерегли на вулиці Андрія Войнаровського, накинулись на нього зграєю, натягли йому на голову мішок, зв’язали і бігом доставили в будинок російського дипломатичного представництва в Гамбурзі. І все ж вість про те, що росіяни в Гамбурзі схопили людину і незаконно її утримують у своєму диппредставництві, стала відомою.

За Войнаровського заступилися представники урядів Швеції, Франції, Іспанії, Англії, Австрії, Голландії і вільного міста Гамбурґа – але навіть такий демарш кількох країн росіянам усе байдуже. Дипломатичні представники Росії, не довго думаючи, заявили: Андрій Войнаровський, мовляв, сам попросив їх заарештувати його і доставити в Санкт-Петербург. Негайно. Він, мовляв, має щось повідати цареві Петрові.

І на тому все й скінчилося – більше ніхто навіть не намагався врятувати Андрія Войнаровського. Група Рум’янцева, котра складалася з гвардійських офіцерів, вкинувши Войнаровського до закритої карети, преспокійно і знову ж, як кажуть, серед білого дня повезла його з вольного міста Гамбурґа кудись на Схід…

І привезли племінника померлого гетьмана Мазепи і довірену особу діючого гетьмана Пилипа Орлика прямцем до Санкт-Петербурга, кинули в темний і мокрий каземат Петропавловської фортеці як особливо небезпечного злочинця. Того ж дня група Рум’янцева («гвардійські офіцери»)