Читати книгу - "Джерело"

Ленґдон набрав повні груди повітря й подивився вперед, де видовище теж було вельми незвичайне.

Лабораторія Едмонда — то було прозоре прямокутне приміщення, де передусім впадав в око синьо-сірий куб, який було видно ще знизу; у його блискучій поверхні відображувалося все навколо. Праворуч від куба, в одному кінці кімнати, був ультрамодний, новітній офісний простір із півкруглим столом, трьома величезними рідкокристалічними екранами й розмаїтими клавіатурами, вмонтованими в гранітну робочу поверхню.

— Центр керування польотами, — прошепотіла Амбра.

Ленґдон кивнув і подивився на другий кінець кімнати: там на східному килимі стояли крісла, диван і велотренажер.

«Печера суперкомп’ютерника», — подумав Ленґдон, адже Едмонд практично мешкав у цьому скляному ящику під час роботи над проектом. «Що ж він тут відкрив?» Сумніви Ленґдона минулися, тепер його охоплювала інтелектуальна цікавість — жага дізнатися, які ж таємниці було розкрито тут у співпраці геніального розуму і потужної машини.

Амбра вже обережно підійшла до масивного куба й здивовано дивилася на його гладеньку поверхню. Ленґдон став поруч, обоє відобразилися в химерному предметі.

«Це комп’ютер?» — гадав Ленґдон. На відміну від машинерії внизу, ця була абсолютно тихим — інертним, неживим — металевим монолітом.

Синюватий відтінок куба нагадав Ленґдонові суперкомп’ютер 1990-х років Deep Blue, який приголомшив увесь світ, перемігши шахового чемпіона Гаррі Каспарова. Відтоді поступ обчислювальних технологій уже став просто неймовірним.

— Чи ви б хотіли зазирнути всередину? — бадьоро спитав Вінстон із динаміків згори.

Амбра вражено поглянула вгору.

— У куб?

— А чом би й ні? — відгукнувся Вінстон. — Едмонд би з гордістю показав вам його внутрішню будову.

— Немає необхідності, — сказала Амбра, перевівши погляд на робоче місце Едмонда. — Я би краще ввела пароль. Як це робиться?

— Це дія на кілька секунд, а до початку в нас іще понад одинадцять хвилин. Зазирніть!

Перед ними почала відсуватися вбік панель на кубі з боку офісу — за нею було товсте скло. Ленґдон з Амброю підійшли й притиснулися обличчями до прозорого порталу.

Ленґдон очікував побачити чергову сукупність дротів і миготливих лампочок. Однак там не було нічого подібного. На його превелике здивування, всередині куба було темне й порожнє місце — щось ніби кімнатка. Як видавалося, в ній були тільки хмарки білого туману, які клубочилися, наче морозяна пара у великому морозильнику. Від товстої плексигласової панелі віяло дивним холодом.

— Тут нічого немає! — сказала Амбра.

Ленґдон нічого не бачив, але відчував мірну пульсацію всередині куба.

— Оце тихе постукування, — пояснив Вінстон, — то розріджувач системи охолодження імпульсних трубок. Ця система видає звуки, схожі на людське серцебиття.

«Точно!» — подумав Ленґдон, знервований таким порівнянням.

Поволі всередині куба засвітилися червоні лампочки. Спочатку Ленґдонові було видно тільки білий туман і голу підлогу — порожню квадратну кімнату. Потім, коли світло розгорілося, над підлогою щось заблищало, і професор помітив вигадливий металевий циліндр, що, подібно до сталактита, звисав зі стелі за склом.

— А оце, — пояснив Вінстон, — те, що куб зберігає в холоді.

Підвішений по той бік скла циліндричний предмет був завдовжки приблизно півтора метра, складався з семи горизонтальних кілець, так що кожне нижче мало менший діаметр. Вони утворювали таку собі колону з розташованих одне над одним дисків, закріплених на тонких вертикальних стрижнях. Простір між блискучими металевими дисками заповнювала рідка сітка з тонких дротів. Навколо приладу клубочився морозяний туман.

— E-Wave! — оголосив Вінстон. — Квантовий стрибок — перепрошую за каламбур — порівняно з розробленим NASA і Google D-Wave.

Вінстон швидко пояснив, що D-Wave — перший у світі елементарний «квантовий комп’ютер» — відкрив своєю появою новий прекрасний світ обчислювальних можливостей, який учені ще не до кінця зрозуміли. Квантовий комп’ютинг, на відміну від двійкового методу збереження інформації, використовував квантові стани субатомних частинок, від чого різко зросли швидкість, потужність і гнучкість.

— Квантовий комп’ютер Едмонда, — продовжував Вінстон, — структурно не надто різниться від D-Wave. Єдиною відмінністю є металевий куб навколо комп’ютера. Куб вкритий осмієм — рідкісним хімічним елементом із надзвичайно високою густиною, який утворює потужний магнітний, термальний і квантовий захист, а також, гадаю, задовольняв любов Едмонда до драматичних ефектів.

Ленґдон усміхнувся: у нього також виникла ця думка.

— Останні кілька років, поки Квантова лабораторія штучного інтелекту Google використовувала машини на кшталт D-Wave для посилення здатності комп’ютерів до навчання, Едмонд таємно обскакав їх із цим апаратом. І вдалося йому це завдяки одній-єдиній сміливій ідеї… — Вінстон витримав паузу. — Дві півкулі!

Ленґдон насупив брови. «Північна і Південна?»

— Дві півкулі мозку, — продовжив Вінстон, — ліва і права.

Тепер Ленґдон зрозумів, що мається на увазі: адже однією з причин виняткової творчої активності людини є те, що дві півкулі її мозку працюють у різний спосіб. Ліва відповідає за аналітичне і словесне мислення, а права — інтуїтивна і «воліє» мати справу з картинками, а не словами.

— Річ у тому, — мовив Вінстон, — що Едмонд вирішив створити синтетичний мозок, який би копіював людський, тобто був поділений на ліву і праву півкулі. Хоча в нашому випадку частини правильніше було назвати «верхня» і «нижня».

Ленґдон відступив і подивився вниз на машинерію, яка гула внизу, а потім — знову на мовчазний «сталактит» у кубі. «Дві різні машини об’єднані в одну — як мозок із двох півкуль».

— Якщо їх запустити в роботу як одну систему, — вів далі Вінстон, — дві машини по-різному підходять до розв’язання завдань, отже, між ними відбуваються ті самі конфлікти і компроміси, що й між півкулями людського мозку, від чого штучний інтелект значно швидше навчається, виявляє творчі здібності і, певною мірою… людську природу. У моєму випадку Едмонд дав мені засоби, аби я навчався бути людиною зі спостереження за світом і формування притаманних людям рис: гумору, бажання співпрацювати, виносити оцінні судження, навіть почуття етики.

«Неймовірно!» — подумав Ленґдон.

— Отже, цей подвійний комп’ютер, по суті, ви і є?!

Вінстон засміявся.

— Ну, ця машина може називатися мною приблизно так, як ваш фізичний мозок може називатися вами. Якби ви подивилися на свій мозок у якійсь посудині, ви б не сказали: «Це я». Ми — це сума взаємодій, які відбуваються всередині таких механізмів.

— Вінстоне, — втрутилась Амбра, яка тепер рухалася до столу Едмонда. — Скільки ще в нас часу до старту?

— П’ять хвилин сорок три секунди, — відказав Вінстон. — Будемо готуватися?

— Так, прошу, — мовила вона.

Сіро-синя панель стала на своє місце, і Ленґдон зібрався йти за Амброю до лабораторії Едмонда.

— Вінстоне, — мовила вона. — Ви стільки працювали