Читати книгу - "Нічний черговий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Дещо пояснює,— погодився я.— А як ви ставилися до його пробританських настроїв?
— Мабуть, так само, як і ви,— відповіла Лілі.— Ми з Фабіаном часто сміялися з цього. Я вчила його англійських манер. А ви разом з ним займалися бізнесом?
— Потроху.
— Пам'ятаєте, я попереджала вас щодо нього та його ставлення до грошей?
— Пам'ятаю.
— Він вас обманював?
— Трохи.
Вона засміялася.
— Мене теж,— сказала вона.— Милий Майлз! Він — людина нечесна, але дуже життєрадісна. І вміє приносити радість іншим. Не мені про це говорити, але це так багато важить.— Вона закурила ще одну сигарету.— Не можу собі уявити, що він помре.
— Можливо, не помре.
— Можливо.
Далі ми їхали мовчки.
— Мабуть, мені краще зустрітися з ним наодинці,— сказала Лілі, коли ми під'їхали до дверей гарного будинку з червоної цегли.
— Звичайно,— погодився я.— А в мене буде час відвезти ваші речі в готель. Якщо я вам знадоблюсь, я буду вдома.— Я поцілував її в щоку і зачекав, доки вона зникла за дверима лікарні, така ладна в своєму коричневому пальті.
Додому я повернувся, коли вже споночіло. На подвір'ї стояла машина, якої я ніколи раніше не бачив. «Знов якийсь репортер»,— з відразою подумав я, відмикаючи двері. Машини Евелін у гаражі не було, і я здивувався, кого це Анна впустила без неї. Я зайшов у дім. У вітальні сидів якийсь чоловік і читав газету.
Коли я увійшов, він підвівся.
— Містер Граймс? — запитав він.
— Так.
— Я дозволив собі приїхати до вас і зачекати вас у вашому будинку,— сказав він ввічливо. Це був високий інтелігентного вигляду чоловік зі світлим чубом. Він був одягнений у легкий темно-сірий костюм і білу сорочку з темною краваткою. На репортера він не скидався.— Моє прізвище Венс,— відрекомендувався він.— Я — адвокат і прийшов до вас від імені свого клієнта. Мені потрібні сто тисяч доларів.
Я підійшов до буфета, де в нас зберігалося віскі, і налив собі трохи.
— Вип'єте шотландського? — спитав я у гостя.
— Ні, дякую.
Я взяв свою склянку і сів на стілець проти Венса. Той лишився стояти, стрункий, тендітний, зовсім не схожий на людину, що прийшла загрожувати життю.
— Я чекав, що ви з'явитесь,— сказав я.
— Потрібен був деякий час,— мовив він. У нього був низький сухий спокійний голос. Такий голос швидко набридає тому, хто його слухає.— Знайти вас було нелегко. На щастя...— Він вказав на газети.— Вони зображують вас героєм.
— Це тільки здається,— заперечив я.— Будь-який порядний вчинок у наш час видається геройством.
— Ви маєте рацію,— погодився він і роззирнувся по кімнаті. З дитячої саме долинув плач немовляти.— А у вас тут чудово. Мені дуже сподобався краєвид.
— Так,— мовив я і відчув себе дуже втомленим.
— Мій клієнт дає вам три дні на те, щоб ви повернули гроші. Він не хоче ломитись у відчинені двері.
Я лише кивнув у відповідь. Навіть це коштувало мені неймовірних зусиль.
— Я зупинився в готелі «Блекстоун». Чи ви воліли б мати справу зі «Святим Августіном»? — Він посміхнувся.
— Нехай буде «Блекстоун»,— погодився я.
— Бажано було б одержати гроші в тих самих купюрах,— мовив Венс,— тобто в стодоларових асигнаціях.
Я знов кивнув головою.
— Отже,— сказав він,— гадаю, ви встигнете все зробити. А тепер мені час їхати.
Вже на порозі він зупинився.
— Ви не спитали мене, від кого я прийшов,— сказав він.
— Ні.
— І то добре. Я однаково не зміг би відповісти на це запитання. І все-таки хочу сказати, що ваша... ваша втеча... принесла вам певну користь. Це повинно зменшити прикрість від повернення грошей кільком... кільком дуже визначним особам.
— Так уже мені судилося,— зауважив я.
О дев'ятій годині вечора я піднявся ліфтом багатоквартирного будинку на П'ятдесят другій східній вулиці. Анну я попросив передати місіс Граймс, що мені довелося виїхати в справах у Нью-Йорк і що я там залишуся на день чи два. Я міг би й сам заїхати до Евелін на роботу, але не хотів нікому нічого пояснювати.
Двері відчинив Генрі. Вони з Мадлен саме збиралися виходити. У них були квитки в театр, але коли я сказав, що мені невідкладно треба з ним поговорити, він залишився. Вигляд у нього був стурбований. Мадлен сиділа у вітальні, одягнена у вечірню сукню. Вона теж занепокоєно дивилась на мене.
— Може, краще нам поговорити наодинці? — спитав я в Генрі.
Він заперечливо похитав головою.
— Якщо ти нічого не маєш проти, хай вона краще залишиться.
— Гаразд,— сказав я.— Це не забере багато часу. Хенку, мені потрібні сто тисяч доларів. У стодоларових банкнотах. Я не встигну привезти їх з Європи, і мені нема де їх узяти в Америці. У мене є тільки три дні. Ти зможеш дістати таку суму за три дні?
Раптом Генрі сів. Доти ми всі троє стояли посеред кімнати. Він утер очі жестом, який я пам'ятав з дитинства.
— Гаразд,— сказав він ледь чутно.— Я спробую. Звичайно.
Йому знадобилося всього два дні.
З вестибюля готелю я подзвонив Венсові. Однією рукою я набирав номер, у другій тримав важкий портфель.
— Через хвилину я буду у вас,— попередив я.
— Чудово,— відповів Венс.
Я зачекав, поки він перелічить гроші. Він робив це повільно і обережно. Я не питав у Генрі, звідки він узяв гроші, а він сам не сказав.
— Усе гаразд,— сказав Венс, стягуючи гумкою останню пачку.— Дякую.
— Можете залишити собі й портфель,— запропонував я.
— Це дуже люб'язно з вашого боку.— Він провів мене до дверей.
Їхав я дуже швидко. Я хотів встигнути в лікарню, поки туди не пускали відвідувачів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний черговий», після закриття браузера.