Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

class="nb">з прецесією, немовби гіроскоп. Щокілька хвилин темним обрубком на тлі алмазного пилу небесної сфери в його полі зору неквапом пролітав зореліт. Не було жодних ознак, що до нього прямує пошукова партія; і тільки золотий туман каналізаційних стоків оповивав корабель, який він уперше побачив уже з відстані близько кілометра.

Він скидався на іграшку, якої хотілося, на яку покладалися всі його надії про життя, й любов, і дружбу, і тепло, і щастя — іграшку, яка навіки бовталася недосяжна посеред крижаної пустелі, якої йому не здолати.

Мюллер звірився з примітивним циферблатом на лівому зап’ястку, де стрілочка манометра в кисневому балоні відраховувала години, які йому залишалися. Розташований тут же дозиметр свідчив, наскільки ж гаряче було навколо, заряджені частки літали проз нього в такій кількості, що не лишали його муміфікованому трупу жодних шансів розкластися.

Василій здригнувся. Його охопив гіркий смуток: «Ну, чому ж мені нічого не вдалося?» — думав він. Йому завжди здавалося, що він правильно зробив, коли записався на роботу в управління Куратора. Та варто було показати матері свій прокураторський патент, як її обличчя вбралося в непробивну маску, немовби ролет опустився на вітрину крамниці, а сама жінка відвернулася від нього: вона так робила, коли він іще дитиною вчиняв якусь капость, але їй не хотілося сварити його за це. Йому здавалося, він правильно зробив, коли обшукав багаж інженера, а потім і дипломата, але ж гляньте, до чого все це призвело. Корабель за кілька кілометрів під його ногами перетворився на скалку в темному мороці, яка віддалялася від нього з кожною миттю. І навіть його присутність на борту… було би краще лишитися вдома й дочекатися повернення корабля (й інженера разом із ним) до Нової Праги, а вже потім поновити його переслідування. Тільки новини зі Світу Рохарда, цієї планети вигнання, сповнювали його чудернацьким збудженням. Не хотів би він сюди потрапити сам, то не крутився би зараз тут, не був би захоплений у вир спогадів приреченого на смерть.

Василій спробував пригадати щасливіші часи, але йому це не вдалося. Школа? Його завжди діймали хулігани, глузували з його походження, з його батька, з того, ким він був і ким не був. Усякий хлопчина, що брав прізвище матері, перетворювався на об’єкт знущань; коли ж і батько твій — сумнозвісний кримінальний злочинець, то й мішенню ти стаєш надто простою. Мине час, і своєму кривднику-забіяці він роз’юшить обличчя, одержить за це свою порцію шпіцрутенів, і вся хуліганва навчиться його уникати. От тільки перешіптувань і кепкувань по тихих закутках це не спинило. Він навчився слухати, брехати, зачаюватися після уроків і потім збивати злі посмішки з їхніх облич кулаками. Популярності це йому, звісно, не додало. Базовий курс вишколу? Ха-ха. Це було продовженням школи, тільки з суворішими наставниками. Потім підготовка в жандармерії, в юнкерській школі. Учнівство в Громадянина, якого йому кортіло вразити, оскільки він ним безмежно захоплювався — цією людиною крові й заліза, відданою ідеям Республіки та всього, за що вона боролась, цим духовним батьком, якого він уже двічі примудрився розчарувати.

Василій позіхнув. Болів сечовий міхур, але мочитись він не наважувався, принаймні не в цьому скафандрі з повітряних подушок. Страх утопитись був сильнішим за страх задихнутися від нестачі повітря. До речі, хіба не задихаючись помирали страчувані бунтівні космофлотці? Їх не вішали.

Раптом його пройняв неочікуваний жах. По шкірі пробіг холодок. Карк змокрів і змерз. «Мені ще не можна помирати! — тремтів він. — Так нечесно!» А порожнеча навколо неначе відповіла: «Чесність тут ні до чого. Це неминуче станеться, і бажання твої не мають значення». Очі заболіли, Василій їх міцно стис, заховав від круговерті кинджальних вогників ночі і спробував заспокоїти дихання.

А коли очі знову розплющилися, ніби відповідь на свої молитви, Мюллер побачив, що вже не один у порожнечі.

Джокери

Високо над Світом Рохарда на орбіті заворушилися Бугаї.

Завдовжки два кілометри, обтічні, сірі, уся військово-космічна ескадра противника у порівнянні з кожним із них видавалася крихітною. Бугаї були одним із найперших продуктів, виготовлених Фестивалем після прибуття. Більшість із них дрейфували на тимчасових орбітах глибоко в Хмарі Оорта, чекаючи на супротивника, чий бойовий курс пролягав замкнутою часоподібною траєкторією глибоко в майбутньому світової лінії Фестивалю; щоправда невеликий загін таки супроводив сам Фестиваль аж до внутрішньої частини системи, де було розташовано їхній пункт призначення.

Бугаї не бачили снів. Бугаї були особливими спецодиницями з низьким рівнем інтелекту. Адже їхнє завдання — просто боронити Фестиваль від невигадливих фізичних загроз. DoS-атакам, квантовій декогерентності та спуфінґу в найширшому значенні слова раду давали значно складніше організовані антитіла; ну, і якби хтось спробував задіяти каузальну зброю, тоді Фестивалю довелося би будити спеціальну службу підтримки реальності. Інколи ж вистачало просто великого дубця і нахабної посмішки — для цього й призначені були Бугаї.

Наближення ескадри Нової Республіки помітили за чотири дні до її прибуття. Постійне прискорення бойових кораблів муляло спостерігачам немов скалка в оці; і поки на Флоті Його величності міркували категоріями лідарних, радарних та активних сенсорів, Фестиваль послуговувався значно точнішим інструментарієм. Так, у зовнішньому периметрі системи було помічено локальні мінімуми ентропії — сліди голих сингулярностей, відлуння тунельного ефекту, за яким стояли міжсистемні стрибки традиційних зорельотів. Радіотиша зі сторони прибульців говорила сама за себе; Бугаї без підказок знали, що робити в таких ситуаціях.

Дивізіон Бугаїв прискорився і зійшов з орбіти. На їхньому борту не було крихких життєвих форм — лишень алмазно-керамічні пластини надпровідників, цистерни з металевим воднем під страхітливим тиском, у порівнянні з яким ядра газових гігантів здалися би вакуумом, і високоенергетичні генератори мюонів, здатних каталізувати екзотичні термоядерні