Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Розділ 5

Пале-Руаяль лишався того часу в Парижі таким собі рудиментом придворного життя, оскільки весь двір давно вже зосередився навколо Короля у Версалі. У Пале-Руаялі були в достатку і розкіш, і блиск, але без відчуття гнітючої присутності господаря, оскільки син його, герцог де Шартр, всім засвідчував щось схоже на заколотницьку прихильність, яка запрошувала до вільного поводження. У цьому м’якому та теплому кліматі розквітали з меншими, ніж у Версалі, обмеженнями, найкрасивіші рослини. Врода, молодість, розум, які нечасто зустрічаються й поодинці, з’єднувалися тут разом у дивовижній кількості осіб, переважно прекрасної статі. Сангре представив свого друга лише герцогині де Шартр, бо її чоловіка, господаря дому, було ще на початку вечора викликано до Версалю, і він поїхав, коли вони прибули.

Під час вечері та після неї, коли юрба запрошених веселилася в салонах, Понсе почасти втратив обережність. В кутку навколо нього сформувався гурток вродливих жінок, імен яких він не знав, окрім одної, досить похилого віку, яку інші називали маркізою де ***. Показна зовнішність Жана-Батіста, оригінальність його походження та, головне, жіночий дар помітити таємницю саме там, де її бажали приховати, і одразу вкласти в цю щілину важіль своєї цікавості — все це поєдналося, щоб зібрати навколо нього якнайбільше жадаючих новизни. Він потрапив до цієї пастки з тим більшою легкістю, що розмова була для нього найкращим засобом не показувати переживань та сором’язливості, що їх викликав у нього цей блискучий двір. Він дозволив собі згадати Абіссінію, і ця тема викликала тисячу схвильованих питань. У безладді світської розмови Жан-Батіст припустив помилку, додавши до своїх промов більш мальовничого, ніж було прийнятно. Він дуже докладно описав звичку абіссінців об’їдатися під час своїх найрозкішніших бенкетів, про живих волів, у яких вони виривали ще тремтячу плоть, застромляючи пальці в розрізи, які робляться уздовж хребта нещасних тварин.

Його розповідь завершилася у гробовому мовчанні. Стара маркіза кинула на нього обурений погляд, гарячково замахала своїм віялом, і рішуче попрямувала на веранду. За нею потягнувся увесь дівочий почет у пристрасному шелестінні тафти пташиних кольорів.

Один на своєму канапе, молодий чоловік довго ще вдихав залишки ароматів, які розлили навколо нього ці тіла, загорнуті в мереживо, ці вуста, які дихали мускусом та жасмином, ці обличчя білизни цукрової пудри, рум’янцю фернамбукового дерева. Він ніколи не бачив нічого граціознішого за цих жінок; кожна з них — чи то з наймолодших, чи то з найстаріших — була жаданою до нестями. Вони немов дистилювали саму жіночість, аж доки вона не перетворилася в них на майже чисту матерію, подібно до того, як з великої кількості рослин, випаровуючи їхній сік, витягують лише кілька крапель, які можуть зцілити або вбити.

Однак, щось його непокоїло. Можливо, тому причиною була цілковита штучність цих чар. «Бо, нарешті, —подумав він собі, — усе це годиться для палаців, для світла оцих сотень свічок, і на той час, поки їхні шати добре виглядають та ще не зібгалися. Перенеси їх до іншого світу, тобто до світу справжнього, і на що вони перетворяться? На мумії? Ні, вони можуть дихати лише цим повітрям, сповненим рисової пудри. А чоловіки, щоб мати успіх, повинні примусити себе поводитися їм під стать — в ті самі години, у тих самих декораціях».

Жан-Батіст, як тільки міг скромніше, роздивлявся на цих дрібних двадцятирічних господарів життя, на цих галантних єпископів, цих шляхтичів, які б знепритомніли від видовища шпаги, яку витягають із піхв. «Мужність, віра, слава зброї — все приручене, — гадав він, — і всі їхні радощі є лише полоном». Однак, він усе ж відчув хвилювання, коли мимо пройшли, дивлячись на нього, дві красуні.

Сангре знайшов його зануреним у думки, і сів поруч.

— Отже, любий друже, мої вам вітання! Я почув про вашу особу найсприятливіші відгуки. Мені дякували за те, що я привів вас.

— Та ви смієтеся з мене! Навпаки, я був незграбний.

Жан-Батіст переказав прикрий анекдот про вола та про швидкість, з якою він втратив свою аудиторію.

— Нічого страшного. Ви просто надали цим дамам зручний привід галантно перебігти від вас до тарталеток, які щойно подали. Вірте мені: вони вже все забули, крім єдиного, а саме, що знайшли вас чарівним.

Немов на підтвердження цих слів, повз них пропливла, обдарувавши їх чарівними посмішками, маленька зграйка красунь, поміж яких було кілька супутниць маркізи де ***.

— Насправді, — знов заговорив радник, — я маю новини, стосовні вашої справи. Новий Король Іспанії завтра їде з Версалю. Наш самодержець виконав свою місію вихователя. Він зможе повернутися до аудієнцій, і ваша не повинна забаритися.

По всій залі гравці оточили столи для фараону та трик-траку. Жан-Батіст і Сангре скористалися цією передислокацією, щоб зникнути, непомітно попрощавшись із герцогинею. Вони повернулися додому в кареті. Франсуаза добре протопила кожну кімнату. Жан-Батіст заснув, поклавши щоку на праву долоню, котру так дружньо стискала герцогиня, і яка ще пахла її мускусними парфумами.

Наступного дня месьє Рауль приніс лист для Жана-Батіста. Він був від отця Плантена, який продовжував надсилати йому пошту до «Чорного красеня». Лікар вирішив, що буде обережніше не сповіщати єзуїта про свій переїзд до радника. У листі говорилося:

«Будьте напоготові. Післязавтра ми їдемо до Версалю. Наша аудієнція матиме місце в середу, о четвертій годині по обіді. Отець Г. Плантен СЄ».

По обіді Жан-Батіст пішов до колежу Людовіка Великого, щоб обговорити деталі аудієнції.

Повертаючись, він пройшов пішки мимо Лувра, де, як казали, кавалерія Короля Філіпа V почала формувати славетний кортеж, який мав завтра знятися з місця. На набережній йому зустрілися одягнені в розкішні костюми та з розкішними пір’їнами на капелюхах перший та другий королівські шталмейстери. За ними на скакунах, суспіль укритих мішурою, їхали двадцять чотири пажі в шовкових камзолах і штанях зі срібними галунами та в піні мереживних комірів і манжет. Позаду дванадцять іспанських коней, яких вели в поводах, красувалися своїми переплетеними стрічками гривами, позолоченими вудилами, заклепками та стременами, чепраками червоного оксамиту з золотим та срібним шиттям. Більше Жан-Батіст нічого не побачив, бо загін сірих мушкетерів витискав цікавих з околиць Палацу.

Повернувшись до радника, він застав його в салоні, біля вогню, до якого й сам простягнув руки, щоб хутчій їх зігріти. Була третя година. Франсуаза накрила для них стіл біля каміну. Вони поговорили про королівський кортеж, потім про аудієнцію.

— Як ви збираєтеся там поводитися? — спитав Сангре.

— Скажу правду, — просто відповів Жан-Батіст.

— Еге! Ви погано починаєте. Хіба вам невідомо, що для