Читати книгу - "На уходах"

Івась стояв, як зачарований. Він не раз чував від старих людей про Дніпро, та не міг собі уявити тої величі. Дніпро плив широкою смугою. В його хвилях відбивалися золотими пасмугами відблиски заходячого сонця. З води виплюскали білі риби. По той бік ріки видно було густі чорні ліси. А далі, на південь, шуміла безнастанно вода, розбиваючись об пороги.

— Не ночувати нам ще сьогодні на Січі, — сказав Касян, а при тім думав, як би то виправдати себе перед кошовим.

Поїхали далі лівим берегом Дніпра, шукаючи пригожого задля нічлігу місця, їхали навпростець, віддаляючись від Дніпра, який в тім місці робив великі закрути. Аж натрапили на добре місце. Росла тут купа верболозу.

— Ось тут і заночуємо.

Зачалася робота та сама, що й учора. Тепер вже то й Івась помагав Касянові. Розсідлав коней і повпинав їх пастися, приніс з ріки в казанку води і збирав сухе паливо.

І се робив він справно, начеб у степу виріс.

Зайшло сонце, а далі і смерклося. На небі показалися золоті зорі.

— Чи ти, Івасю, знаєшся трохи на зорях?

— Ні, нічого не знаю.

— Тобі се треба знати. Тому, що у степу нема іншого проводиря, як удень сонце, а вночі зорі. Ти вже знаєш, що південь там, де вдень сонце найвище стоїть. Тепер треба тобі пізнати, де південь, а де північ уночі. Отож дивись!

Отсих семеро звізд на небі, се називається Віз. Подумай собі, такий шнурочок від онтої крайньої зорі вгорі до крайньої вдолині. Ось ти почепи на сій крайній зорі вдолині ще один шнурочок, протягни його рівно вгору та вбік від себе, та знайдеш на тій дорозі зорю саму одну. Бачиш? Ся звізда кожної ночі показує на північ. Зрозумів? А як ти обернешся до неї спиною, то проти тебе буде якраз південь.

Касян порався коло вечері. Огонь розгорівся і палахкотів. Дим підносився вгору, потому завертав в один бік і стелився широкою пасмугою. Коні стали під димом.

— Нам треба ще палива. Треба цілу ніч огонь піддержувати. Зараз мати можна цілі рої комарів, то нас і коней заїдять на смерть.

— Хіба ж цілу ніч не будемо спати?

— Чом би ні! По вечері накладемо на огонь сирої трави і буде диму досить.

— А як полум’я не буде, то ще який звір приплентається.

— Не журись, коні дадуть нам знати. Козацький кінь — розумна тварина. Я одного разу ночував у степу. Був знеможений і заснув твердо. Уночі чую, щось мене у бік штовхає. Зриваюсь, а наді мною стоїть отсей самий вороний і лобом у бік товче. Я очуняв відразу. Ніч була місячна.

Дивлюсь, а степом татарин мчиться. Бачиш ти, який розум у коня?

— А ти, дядьку Касяне, бачив коли вовкулаку?

— А навіщо тобі се знати? Боїшся вовкулаки?

— Трохи і боюсь. Старі люди кажуть, що вовкулака якраз у таку ніч по світу вештається та людям пакостить.

— У нашому селі був вовкулака. Було, як пропаде, то цілими тижнями його нема. Хата пусткою стоїть, а його нема. У нього не було ні жінки, ні роду. Ще як парубком був, то люди знали про се який він, і тому жодна дівка не хотіла за нього вийти заміж. Було, як верне із своєї мандрівки, то такий знеможений, що ледве ногами волоче.

Одежа на ньому подерта, а він сам подряпаний на обличчі і на руках. Люди його боялися, виминали, самітньо жив.

— А до церкви він ходив?

— Ні, хіба раз на рік, у Страстний четвер, як про муки Христові Євангеліє читали. Але в середину він не важився, лише в куті навпроти престолу стояв. Люди би його були не пустили.

— Та й у нашій Гаврилівці теж був вовкулака. Страх, як його люди лякалися. Зайде було у чию-небудь хату та бере, що йому завгодно, а ніхто не відважиться з ним сперечатися. Мій батько вдівцем живе. У нас була стара бабуся Настя Притчиха. Вона у хаті хазяйнувала. Тямлю, раз пекла вона хліб та поклала на столі холодити. Аж тут приходить у хату вовкулака та, нікого не питаючись, бере один хліб за другим, здирає зверху шкіру та й жере. А бабуся дивиться і півсловечка не каже. Тоді вже мені стало досадно й кажу: чом ти хліб святий псуєш, навіть не перехрестившись? А він як вип’ялить на мене свої червоні очі (у нього були червоні очі, начеб кров’ю обкипілі), то по мені аж морозом перейшло. Бабуся мене за плечі й у комору сховала, та ще й двері на замок замкнула. Коли він вже пішов, бабуся випустила мене з комори та каже: «Не чіпай його, Івасю, бо лихо тобі буде, або тебе у вовка перекине, або таки живого ізжере. Тепер я його ледве ублагала, щоб тобі вибачив».

— І що ж з тим вовкулакою сталося?

— Як пішов раз у степ, так і пропав. Опісля знайшли люди у степу лише його кістки. Казали, що його вовки розірвали.

— Чимось він межи ними прогрішився.

— Відай, що так. Вовки мають теж свої звичаї, як і люди.

— І мурав’ї свій звичай мають, усяка божа твар.

— А з рушниці то вовкулаку можна вбити?

— Куди пак! Може би його узяла свячена куля, та я сього не робив, то й не знаю як тобі сказати.

Касян лежав на землі боком, покурюючи люльку. Тепер він відразу схопився із землі і став надслухувати. Івась не чув нічого. Касян приліг