Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Він навіть голови не повернув, а вона тихенько додала:

— Роби зі мною що хочеш…

Роберові стало соромно за неї.

— Навіщо ти так принижуєш себе? — мовив він. — Коли ти отямишся, ти ніколи мені цього не подаруєш. Я не чув цих слів, я просто не звернув на них ніякої уваги…

Вона тремтячим голосом заперечила:

— Ні, Робере, я не вважаю це за приниження. Адже я люблю тебе. Я твоя. Я залишуся твоєю — хочеш ти цього чи ні. І ніщо на світі не похитне моєї любові до тебе. Як не відштовхуй мене — я належатиму тільки тобі.

Робера охопив шалений гнів — гнів чоловіка, до якого чіпляється покинута й доведена до розпачу жінка. Його пойняло жорстоке почуття зневаги самця до набридливої самиці, що вже стала йому осоружна. Він пробурчав:

— Ти ладна віддатися мені, аби тільки прив'язати до себе! Гіршого не придумаєш! Тепер справді всьому кінець. Ти розтоптала й забруднила навіть спомини про все чисте, що було між нами.

Він сам відчув усю ницість і безсоромність цих слів. Знав: Роза не заслуговує таких звинувачень, як знав і те, що майже вся дорога до звільнення вже пройдена. Останнє зусилля — і він вільний. Він — хазяїн своєї долі!

— Я розтоптала? Я забруднила? — ледь чутно спитала Роза.

Вона не могла цього збагнути. Вона не вміла ставати у вигідну позу і вдаватися до красивих слів, що не виражали щирих почуттів, живої пристрасті. Вона, мабуть, ще ніколи в житті не мовила слова, яке не йшло б від серця, а тим паче в цю хвилину. Вона відчувала, коли хтось говорить не те, що думає. Відчувала у всіх, окрім Робера: його вона не знала. Вона була віддалена від нього океаном власної любові. Але цього вечора слова ненависті, що зірвалися з уст того, кого вона любила, розвіяли марево. Береги океану зійшлися, і вона побачила справжнього Робера. Вона побачила вираз його очей, відчула брехливість і нахабність його слів. Перед нею нарешті постала Роберова оголена душа, якої він ніколи не наважувався показувати їй, а Роза досі уникала бачити її такою; вона ж бо страждала на добровільну сліпоту, що вражає людей шляхетної вдачі, коли вони закохуються в тих, хто гідний презирства. Тепер Роза знала: він не вимовить жодного сердечного слова, від нього нема вже чого ждати, крім удаваного обурення, він тільки й чекає, аби вона швидше пішла. Ще перед тим, як вийти за двері, ступити на першу сходинку, вона ясно бачила: їй судилася страшна самотність. Вона квапилася піти. Але її сліпили сльози, вона не могла знайти дверей. Робер, уткнувшись лицем у шибку, не допоміг їй вийти. Нарешті вона взялася за ручку, але двері відчинилися не на східці, а у велику вітальню. Роза враз наштовхнулася на огрядну постать, увінчану капелюшком, на якому тремтіло гроно чорного винограду.

— А я оце із добродійного товариства! — похопилася Леоні Костадо. — Узнавши, що ви тут…

Роза, як і належить добре вихованій дівчині, зробила реверанс і сказала спокійним голосом:

— Я вже йду, мадам Костадо, не турбуйтеся. Скоро мій трамвай. Робер у малій вітальні.

— До зустрічі, Розо. Сподіваюся, у вас там, у Леоньяні, все гаразд? Вітайте маму, хай мене не забуває…

Простуючи слідом за дівчиною, Леоні зійшла до нижньої площадки східців. Вона відчувала, що слід би провести Розу чи бодай трохи пройти назирці. Вона стояла, вагаючись, а коли стукнули парадні двері, безсило прихилилася до стіни, не розуміючи, чому відчуває таку тривогу. Вперше зіткнулася вона віч-на-віч із жертвою свого вчинку. Наші лихі вчинки безликі. Рідко буває, що наші злочини постають перед нами в образі смертельно пораненої дитини.

Леоні Костадо ще з дверей гукнула до Робера:

— Мерщій! Наздожени її!

Він покрутив головою і сказав, що вже пізно.

— Наздоженеш, коли швидко побіжиш.

Він не дивився на матір; стояв мовчки і витирав носовичком руки.

— Ти, мамо, про це не подумала. Чи не так? Це було жахливо. Та найстрашніше вже зроблено.

Леоні дивувалася із його спокою: невже він не бачив Розиного обличчя? Не може цього бути. Виходить, він і не глянув на неї!..

Робер підійшов до матері.

— Ну, годі, мамо. Не розумію тебе… Ти що, невдоволена?

Так, вона невдоволена. Звісно, вона проти цього шлюбу. Але вона не хоче, щоб її син поводився по-хамському. Прикро червоніти за рідного сина.

— Ну, логіка ніколи не була твоєю стихією. Адже ти сама наущала мене! І потім ти раз у раз дорікала мені, що я безвольний. А тепер…

Мати присікла його на слові. Хіба ця нездатність володіти собою, ця жорстокість до беззахисної дівчини, від якої так легко можна відчепитися поступово, — хіба це не безвілля?

— Може, й правда твоя, — сказав Робер уже іншим тоном, — я гатив, по чім попало, аби тільки швидше кінчити. Ти чула, що я їй сказав?

— Лиш останні слова, та досить і того… А потім я бачила її…

По хвилі вона спитала, куди подалася Роза — чи не в Леоньян? Так. Сама-одна поїхала. Він якось і не подумав про це. Леоні промовила стиха:

— Не спати нам цієї ночі!

Робер сказав, що він іде з дому й повернеться пізно. Тільки не треба розпитувати, куди та чого. Він тепер вільний. Хай там що — вільний!

В цьому слухняному замкнутому хлопцеві виявилося щось таке, що збентежило матір: він сміявся. Не напився ж він! Хоча інколи п'яніють і від