Читати книгу - "Круглянський міст"

Тихо перевертаючись від болю на рипливій розкладачці при зачинених дверях, він услуховувався в кожен звук-шерех знадвору. Чув, як приїхав на старій «волзі» і відчиняв свій гараж Сазон. Охочіше Ступак учув би тріскотливий звук двигуна «запорожця» Плішки, але того не було, може, заночує на городі. Що робити далі, було невідомо; мабуть, у гаражі довго не всидиш, понуро думав Ступак. З’їхати на село чи що? Але щоб з’їхати, потрібні гроші, хоч би на квиток. Знову ж, якщо будуть шукати, то знайдуть і на селі — ці все можуть. Щодо пошуку вони майстри, яких світ не зна. Ступак пригадав, як колись у війську на дверях їхньої вбиральні хтось цвяхом надряпав «Брежнєв — мудак». З’явилися слідчі з особливо важливих справ, півроку вели слідство, перетрясли казарму, перетягали всіх у хитрий будиночок контррозвідки, а знайшли. Приперли, то сам зізнався — перщорічник з Мордовії образився на старшину і надряпав ті два слова — на свою голову.

Все ж якось Ступак перебув ту ніч, спав тривожним сном підбитого птаха — то засинав, то прокидався, намагаючись якнай- зручніше влаштувати болючу руку. Душу обпікала кривда і злість: що ж це діється? За віщо? Що він порушив, кому завдав шкоди? За що його хотіли скалічити? Зацідили по тому самому плечі, де ще зяяв слід-рубець від душманської кулі. Але ж ці — не душмани, ці ж свої. Хто ж їх так нацькував на мирний народ, чому вони стали карателями?

Проте, хто нацькував, було відомо. В цій країні все добре і погане робилися за командою однієї людини. Все залежало від неї. Прокинувшись якось перед світанком, зголоднілий і змучений від болю в плечі, Ступак раптом утямив, що її треба вбити.

Як зробити це, він ще не знав, навіть не міг собі уявити. Певно, для цього найперше треба мати зброю чи якусь вибухівку. Але де її взяти? Від зброї залежав і спосіб теракту, отже, насамперед потрібна зброя. Хоча б пістолет. Або найкраще автомат, автомат Калашнікова, з яким він воював ув Афгані. Ступак вперше пошкодував, що сім літ назад приїхав із Афгану з порожніми руками. Хоча в цій справі там було суворо: вимагали підписку, що нічого не везеш. Та хлопці везли пістолет чи гранату. Він не наважився, думав — навіщо? Він не збирався стати кілером, він повертався на свою рідну «поштову скриньку», де виробляв якісь штуковини для ракет. Чи для космосу. Але «поштова скринька» накрилася одним місцем, і він став безробітним афганцем. От собача доля…

«Ну і хай! — лежачи на своїй розкладачці, непевно думав Ступак. — Кілер принаймні звучить. А то — тля! Я тобі не тля, ти ще узнаєш, хто я. Не те, що ці демократи. Наладнали фест, вийшли, мов до костьолу. Бракувало музики. А він на них — цих двоногих шакалів у броні. Дали, аж пил закурів. Відлупили, розігнали, похапали… Тепер будуть ходити до прокурора, виправдовуватись. Ніби прокурор не заодно з ними. Та прокурор, може, сам лупив зі щитом, у жилеті. А що? Під ковпаком не видно, не впізнаєш, хто тебе нівечить. Усі вони — одне кодло. Ні, так не здобудеш нічого. Треба його стрельнути. А тоді чи пан, чи пропав. Чим так гаснути в смердючому гаражі… Здохнеш, і не хутко здогадаються, що помер. Як та бабуся з першого поверху, що три дні пролежала в зачиненій квартирі. Поки сусіди не почули»…

Так, йому дуже потрібна зброя.

Але передусім, мабуть, треба було знайти грошей. Без грошей ти ні біса не зробиш, самодіяльний кілер-одинак, невесело думав Ступак у ранішньому гаражному півмороку. Рішення, однак, було прийнято, і він не любив міняти своїх, навіть і найризикованіших, рішень. Такий уже був характер. З тої ранішньої хвилини у нього з’явилася мета, що стала його невідчепним клопотом.

Він ще лежав у дрімоті, коли знадвору почувся негучний металічний брязкіт поблизу, і Ступак, зачекавши, розчинив двері. Трохи осторонь стояла «сімка» доцента Мінкевича, яку той збирався загнати в гараж. З цим інтелігентом у Ступака не було ніякої дружби, бо той тримався на відстані від інших, особливо ні з ким не товаришував, рідко коли йшов на розмови. І повсякчас кудись спішив. «Сімка» його завжди була чистенька, мов свіжо вимита, хоча вже й не нова, та й сам Мінкевич завсіди виглядав за сучасною модою — з коротко підстриженою борідкою, в окулярах з тонкою оправою; він зирнув на Ступака і привітався. Ступак, щоби почати розмову, попросив закурити, і той мусив затриматися біля розчинених дверей гаража.

— Ви не могли б мені позичити?

— Скільки? — спитав Мінкевич, охоче виймаючи гаманець. — На півлітра?

— Треба більше. Баксів п’ятсот, — відважно промовив Ступак, аж здивувавшись своїй відвазі.

— Ого! — щиро здивувався доцент. — У мене зарплата тридцять баксів у місяць.

— Погано живете, — понуро зазначив Ступак. — А може, знаєте, кому гараж можна б загнати?

Мінкевич знизав плечима.

— Дайте оголошення в газету. Тепер там прірва оголошень. Чи спитайте у Волинця. Він же займається автобізнесом..

Волинця Ступак трохи знав, той жив у сусідньому будинку, недавно закінчив евроремонт квартири, під яку відкупив ледве не весь поверх замизканої хрущовки. Тепер милуватися на його дзеркальні, з медовим вилискуванням вікна в дюралевих рамах збирався весь двір. Внизу біля під'їзду частенько стояли «вольво», «БМВ» та «мерседеси» нерідко із закордонними номерами. Це був типовий «новий білорус», і Мінкевич мав рацію. Гараж варто було пропонувати Волинцю.

Але зловити цього бізнесмена було непросто. Його «БМВ» біля під'їзду не було видко, до квартири ж Ступак не пішов — казали, там завжди охорона. Тож він присів на лаву навпроти дюралевих вікон багатія, трохи зачекав. Рука все боліла, хоч і не так, як учора. Рухати нею Ступак поки що остерігався і, зігнувши, обережно тримав під полою накинутого на плечі піджака. Коли на подвір'ї зачастили ранкові перехожі, неохоче підвівся і подибав до своїх гаражів. Тут, як завжди вранці, вже появився Плішка, заходився лагодити примхливого «запорожця».

— Що це в тебе, — кивнув він на руку, привітавшись.

— Та так. Упав.

— Під чаркою?

На те Ступак не відповів,