Читати книгу - "Круглянський міст"

Найперше віддаля ще вчулися шум, гомін, рух сили-силенної людей, що суцільним плином рухались у напрямку центральної площі, несучи якісь лозунги. Вітер угорі метляв біло-червоно-білі стяги — море стягів, аж до кінця колони, яка ховалася за перегином вулиці. Початок цієї процесії вже минув провулок, де появився Ступак, і хто там усіх вів, не було видно. Обабіч же процесію оточували міліціонери. Одні з них стояли в нерівних рядах, інші (мабуть, начальство) бігали-метушилися у своєму міліцейському клопоті. Ступак спершу здивовано зупинився, вражений видовищем, а затим несподівана хвиля збудження підхопила його з тротуару і винесла до людей. Молодий міліціонер на краю тротуару спробував заступити дорогу, та Ступак плечем рішуче відштовхнув його і вийшов на асфальт — до всіх. Поруч на всю ширину вулиці йшли і молоді, і старі, і середнього віку чоловіки з жінками і дівчатами; обличчя у всіх були приємно-святковими, без звичної повсякденної похмурості чи навіть нерідкої по часі жорсткості. Вражала велика кількість національних прапорів, які над людськими головами полоскав свіженький ранковий вітерець. Трохи менше було плакатів з різними написами, зробленими деякі професійно, а більше не дуже вмілими руками. Ступак, поозиравшись, прочитав ті, що були ближче: «Білорусь — у Європу!», «Ні — більшовикам!», «Міліцейське опудало — в Мінське море!» Якраз над його головою хитливо колихався лозунг-плакат, що ніс молодий хлопець у джинсовій безрукавці з безліччю кишеньок: «Ми хочемо їсти!» Те було якраз під настрій Ступаку — він також був голоднуватий зранку, хотів їсти і не мав у кишені жодного «зайця». І він пішов разом з усіма, — не дуже спритно ступаючи в безладному натовпі, намагаючись не наткнутися на когось попереду, не наступити на чиїсь каблуки. Грандіозна суголосність людського натовпу надавала відчуття ладу і впевненості, здавалося, такою ось силою вони доможуться чого хочеш. А чого домагалися, видно було з численних плакатів над головами. Хто міг відмовити в законності тих домагань? Хто міг спинити цей багатотисячний потік городян?

Але невдовзі потік чомусь уповільнив ходу, щодалі, то більше люди почали спинятись. Частина передніх скупчилася щільніше, рух почав завмирати, і було невідомо: чому? Почулися вигуки незгоди чи, може, протесту, і тоді Ступак здогадався, в чому справа. Стараючися не штурхати інших, він рушив наперед, минаючи найбільш щільні гурти. В одному місці пробіг по тротуару під носом у заклопотаних, спітнілих міліціонерів, які також напружено вглядалися наперед. І тоді йому стало видко перешкоду. Похід уперся в щільні, мов спресовані три шереги ЗМОПу, що від стіни до стіни будівель витягнувся впоперек проспекту.

Він ще трохи пропхався наперед, щоб краще бачити, що там діється. Однак видно було все ж небагато, чувся гомін, мабуть, керівники цього походу сперечалися з огрядним міліцейським полковником, що незрозуміло хрипів у розтруб мегафону. За ним завмерла стіна змопівців — лискучі щити біля ніг, шоломи-скафандри на головах, груди у всіх розпирали бронежилети, у кожного чорна палиця в правій руці. Але що були ці цуцики перед об’єднаною силою тисяч, окрилених однією метою своєї правди? Їх можна було зіпхнути в одну хвилину. Хтось навіть і гукнув з натовпу щось на зразок «вперед» абощо. І тоді раптом люди збоку вулиці якось незрозуміло хитнулися, віддалік злякано заволала жінка. Ступак озирнувся — з провулка від пошти, клином розсікаючи натовп, врізався загін змопівців у касках і зі щитами. Ці відразу почали працювати довжелезними чорними палицями — молотити всіх без розбору, хто траплявся їм під руки.

Натовп колихнувся в один бік, у другий, дехто кинувся назад — під стіну будинку поштамту, але і там вже невідомо звідки взялися змопівці — чи не з дверей поштамту. Незабаром їх стало, здалося, не менше, ніж демонстрантів, вони розтинали натовп на частки і били, мотлошили, валили на асфальт людей — чоловіків і жінок, хапали, бгали стяги і плакати, якими дехто спробував від них боронитись. Над вулицею прокотився безладний галас, лемент; жіночий плач перемішувався з розпачливою чоловічою лайкою, і невідомо було, хто лаявся. Схоже, і ті, і ті.

Після хвилини збентеженості Ступак зрозумів, що треба звідси «рвати кігті». Та, мабуть, зрозумів те запізно. Перший удар гумовою палицею по спині змусив його хитнутись, він спотикнувся об когось, хто вже лежав на асфальті, але утримався, не впав і встиг озирнутись на того, хто його шварнув. З-за вигнутого плексигласового козирка в нього втупилося зачервоніле від поту обличчя молодого змопівця.

У ту мить новий удар по плечі змусив його аж присісти від болю. Рятуючись, він головою вперед кинувся крізь поріділий натовп — геть від цих убивць. Але, мабуть, він загаявся, упустив момент, і на нього накинулися троє чи більше в касках. Щоб урятуватися, він з усієї сили штурхонув найближчого зі щитом, який з металічним брязкотом полетів додолу. Ступак що є духу рвонув по вулиці далі — через переплутаний у бійці змопівський шерег на сусідню вулицю.

Спершу він біг, чуючи, як там, ззаду, лементує, виє і лається недавно ще така милозвучна процесія, і десь за сквером ревуть двигуни міліцейських «камазів», що, мабуть, підвозять підкріплення ЗМОПу. Чи відвозять схоплених і побитих. Поряд обминув його молодий довгов’язий хлопець у білій скривавленій сорочці, який, озираючись, збуджено промовляв «Шакали!.. Шакали!..». «Шакали!», — сказав собі в думках Ступак, прямуючи слідом по тротуару. За ними, однак, чомусь не гналися, і він пішов повільніше. Поруч бігли ще люди, що вирвалися з тої пастки, хтось із рідких стрічних сполохано питався, стоячи під обдертою стіною: «Що там? Що?» — «Іди, подивись!» — злісно кинув Ступак пенсіонеру з рядами кольорових планок на борті потертого піджака. Надто боліло плече, він ледь ворушив рукою, думалося, чи не поламали вони йому кості? Трохи, втім, заспокоюючись, дворами і пустками нарешті добрів до свого подвір’я.

На щастя, біля гаражів не було нікого, видно гаражники зранку роз'їхалися по своїх дачах-городах. Ступак одноруч ледве одімкнув внутрішній замок і, защебнувшись, улігся на свою розкладачку. Самий час було розслаблено зітхнути і застогнати — так боліло плече. Але він утримався при думці, що його можуть почути, і тільки подумки вилаявся. Усе ж, мабуть, його там згледіли, може, хто зі знайомих, і хоча він утік, знайти було неважко. Він знав, що у них все на обліку: всі адреси і прикмети, свідки, стукачі,