Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

У пошуках відповіді я вперше пішла до дарвенхардської бібліотеки.

Школа знаходилась біля самого кордону з центральною частиною Циркути, в Парфії. Не знаю, чому, але це вразило мене дуже сильно. Я вперше в житті покинула Метейський край. Тепер від нього мене відділяла велика частина Парфії і ще одна підкорена держава — Персеполь.

Але я могла б повернутись додому, якби захотіла. До кінця першого місяця навчання.

Ця думка не давала мені спати. Як і те, що якоїсь миті я усвідомила, що Всевлад здолав той самий шлях, що і я, аби потрапити до Дарвенхарду. І, попри все, він умів бути ніжним. Він слухав про те, що мене непокоїло, він врятував мене, коли я хотіла напасти на Маїну в день вигнання Вишени. Він був здатен співчувати попри те, через що пройшов. Він шкодував, коли мусив завдавати мені ударів батогом, він піклувався про мене. Але чи був здатен Всевлад любити? Раніше я вірила, що він до мене небайдужий, але тепер не знала, що і думати. Чи то він був особливим, чи я значно швидше розгубила свою чуттєвість, свої співчуття і вміння бути щирою? Відтоді, як забрали Вишену, я перестала бути такою, як раніше. Хоч тепер обіцянка знайти її і видавалась мені думками з якогось іншого життя. І я не знала вже, що з нею робити. Бо я тільки-но втрапила до Дарвенхарду. І вбивати інших вступників мене точно не Вишена змусила чи пам’ять про дружбу з нею, а я сама. Чи пам’ятатиму я про цю обіцянку за три роки, раз я вже стала іншою?

А Всевлад…

Тільки потрапивши до Дарвенхарду, я зрозуміла одну річ. Він довіряв мені.

Бо сказав, що був белатом, і розповів про свого товариша. Бразда. Хоча якби я десь бовкнула про це, і дізнався якийсь інший дарвенхардець, Всевлада неодмінно б покарали.

Він ризикував, довіряючи мені.

Чи здатен він був любити?

Чи вже зумів покохати метейку?

І чи здатна я кохати?

Чи умію насправді любити і цінувати? Його, мою сім’ю, Вишену? Чому я сумніваюсь в тому, що захочу її визволяти, шукати її дитину, коли прийде час?

Чому я роздумую на тим, чи повертатись мені додому і знову ставати метейкою?

Напевне, тому, чому я і прийшла до Дарвенхарду насправді.

Я перестаю бути метейкою.

Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями.

Я заздалегідь розшукала західну тренувальну залу на четвертому поверсі та без проблем знайшла її після сніданку у потрібний день. Рана на нозі вже загоїлась і не турбувала мене. Завдяки чудовій медицині дарвенхардців на шкірі не лишилось і сліду від ушкодження.

Ніщо більше не нагадувало мені про те, що сталось на мості. Ніщо, крім спогадів і пісеньки, що часом лунала в голові.

— Вчителю, — мовила я, зайшовши до зали. Вона була великою і яскраво освітленою, завдяки багатьом вікнам; з дерев’яною підлогою. І, на диво, безлюдною. Тільки Ярий стояв спиною до мене і дивився в одне з вікон. Ніякої зброї на стінах чи лав не було. Лише кілька круглих мішеней на протилежній стіні.

Але… як я могла таке подумати? Зброя була — лук на широкій спині Ярого.

— Як твоя нога? — запитав учитель не обертаючись. Я зупинилась на кілька кроків позаду нього, не наважуючись підійти ближче.

— Загоїлась.

— Добре, — мовив він і запитав без паузи: — Скажи мені, що ти відчувала, коли вбивала тих хлопців на мосту?

— Я… — я затнулась.

Ярий все так само стояв до мене спиною. Він мовчав очікуючи.

— Злість. Страх. Їх було двоє, а я… понад усе хотіла вижити, якщо чесно. І ще мені було шкода просто вмерти, не дійшовши кілька кроків до школи. І мене роздратувало те, що вони напали на мене вдвох.

— Чи відчуваєш ти провину?

— Я не знаю.

— Брехня.

Я зітхнула. Було моторошно про це говорити, але я усвідомлювала, що коли вчитель так прямо про щось запитує — треба відповідати.

— Я відчуваю жах від того, що забрала їхні життя. Це не просто провина.

— Уяви, що ти можеш все переграти. Чи вчинила б ти так само?

Я мить помовчала.

— Так.

Ярий постукав пальцями по підвіконню, а тоді повернувся до мене. Його обличчя було цілком спокійним.

— Я бачив тебе там, тому і обрав. Хоча за більш ніж двадцять років, що я є дарвенхардцем, я вибирав собі когось в учні лише двічі, і в обох випадках це були люди, які показали в собі щось таке, що справді відрізняло їх від інших. Мені сподобалось, як ти вчинила на мосту. Твої рішення були позбавлені паніки, а ще тебе не дезорієнтував біль. Крім того, ти добре стріляєш, краще за багатьох з тих, хто приходить сюди вперше. Часто вони чудово долають неживі мішені, але згодом не можуть поцілити в живу людину. Не через невміння, ні, а через емоції, — Ярий трохи схилив голову набік, розглядаючи мене. Примружився: — Відчувати біль і переживати почуття — нормально для дарвенхардця. Просто ми вміємо цілковито контролювати ці речі. Ти маєш пам’ятати про це. Ти вмієш виживати. Це дуже добре. Та якщо дбатимеш лише про це, то перетворишся на тварину. Я цього не допущу. Я зроблю з тебе дарвенхардця. А ми уміємо виживати, вбивати, змагатися, холоднокровно і розумно мислити, боротися і підкорятися наказам. Останнє