Читати книгу - "Любов у спадок"

Вона з подивом зрозуміла, що вуздечка й досі затиснута в її занімілій лівиці. Це й врятувало дівчину. Конячина зринула на поверхню та спокійно попливла донизу за течією, немов тільки цим і займалася все своє нелегке життя. Еріка знала, що коні добре плавають — не раз із братами перетинали вони швидкий Тейн, тримаючись однією рукою за кінську гриву. Дівчина міцніше вчепилася за вуздечку та заходилась гребти однією рукою, допомагаючи коневі. Вона ще не встигла прийти до тями після свого божевільного вчинку, тому спершу навіть не відчувала холоду весняної води.

Озирнулася через плече й спробувала розгледіти, що відбувається на березі. І була здивована тим, як швидко її знесло течією. Пором, із якого вона стрибнула, виднівся вже десь за триста ярдів від неї. Вона бачила, як шотландці металися на високій кручі, потім кілька людей скочили на коней і помчали вздовж берега… Раптом пролунав якийсь дивний тріск, і пором почав розвертатися іншим боком… Незграбна споруда закрутилася навсібіч і почала швидко спливати річкою вниз. «У них линва лопнула!» — здогадалася Еріка. Недарма не хотіла вона плисти на цьому ненадійному суденці… Тепер Дуглас не зможе перебратися на той бік, вона вільна!

— Ур-р-ра! — заволала дівчина, і тут-таки наковталася води.

Це її трохи протверезило. Дуглас не може, але й вона поки що не на березі.

Течія тут була просто шалена — як не силкувалися вони наблизитись до протилежного берега, все одно пливли надто повільно. Потрапили на стрижень, і тепер дуже складно було з нього виборсатися. Еріка тоскно вдивилася в берег, порослий очеретом і кущами, схиленими до самої води. Надто далеко! Її зуби від холоду почали вибивати дріб, сині губи тремтіли. Вона потроху втрачала сили. Якщо спершу навіть не зважала на холод, то тепер повного мірою відчула, що значить зануритися в травневу воду гірської річки. Крижаний холод сковував рухи, стискав груди…

— Ну ж бо, ну! — цокочучи зубами, дівчина спробувала підбадьорити коня. — Ми випливемо…

Берег неухильно наближався, і вона вже майже повірила, що вибереться, але тут попереду почувся якийсь дивний гул. Вона з жахом глянула в той бік, звідки долинало це невтомне гудіння, й серце в неї обірвалося. Там, де Клайд плавно повертав праворуч, величезна маса води змінювала напрямок, і під високим стрімчастим берегом шаленів страшний вир. Вода дивовижно закручувалася, кипіла й пінилась по краях. Стромовина мчала їх із конем просто в цей пекельний казан. Це було так страшно, що Еріка істерично закричала й почала безладно бити рукою та ногами по воді. Вона б, напевне, наковталась води та втонула, але її врятувала конячина. Бідолашна, видимо, теж зачула щось і жвавіше засукала ногами. Корпусом кобилка нахилився вперед, судомно витягла шию: тварина відчайдушно боролося за своє життя, витягаючи заразом і свою вершницю.

Еріка не бачила, що діється на березі. Краєм вуха чула голосний лемент шотландців, а потім сильний сплеск позаду, але навіть не озирнулася. Страх цілковито володів нею. Бог чи хтось інший допоміг їм, але вони здолали стромовину, їх понесло геть від жахливого виру. Лиховісний гул теж лишився за спиною, але обидві були вже остаточно знесилені. Конячина вклала в ривок останні сили й тепер пливла значно повільніше, голосно форкаючи та важко дихаючи.

Дівчина відчула, як ноги поступово наливаються холодним свинцем, а мокра сукня неухильно тягне донизу. Несподівано гострий біль прохромив її правицю від долоні до ліктя. Еріка зойкнула й закусила губу. Рука зависла безвладним батогом. Бридка вода густо-брунатного кольору відразу почала заливати їй обличчя, раз у раз потрапляючи в ніс. Скаламученим поглядом Еріка оглянула рівну гладінь річки. Ось він, берег, уже близько, до нього лишилося два польоти стріли, не більше… Але вона відчувала, що не допливе. Вже нічого не чула, ні про що не думала. У вухах шуміло, свідомість вислизала…

Ще одна судома, сильніша за попередню, скрутила їй другу руку, й вона мало не закричала від болю. Сили не лишалося. Захлинаючись і вже непритомніючи, вона побачила широку піщану обмілину, на яку їх несло течією, і саме тут її ліва рука розтислася, випустила рятівну вуздечку. Дівчина почала повільно поринати в холодну глибину. Останньої миті здалося, ніби хтось щосили смикнув її за руку, а далі все поринуло в морок.

Їй ввижалися якісь невиразні тіні, дивні й незрозумілі, в яких, якщо придивитися, проступало щось неусвідомлено знайоме. Дратувало те, що ніяк не можна було вгадати, що ж вона бачить насправді. Усе здавалося нереальним, немов дивилася крізь прозору тканину чи товщу води. Вода… Вона була скрізь: швидка, прохолодна, прозора вода. Вона повільно лилася в тягучих рівнинних річках і котилася гірськими водоспадами, виграючи на сонці. Пронизливий холод змінювався нестерпною спекою, безжальне сонце палило їй обличчя, вона стогнала, просила води… Еріка відчувала, як чиясь прохолодна долоня лягала їй на чоло, витираючи піт, і ставало трохи легше. Обличчя, таке знайоме, схилялося над нею, але риси розпливалися й вона ніяк не могла вгадати, чи то це стара Кетрін, чи батько, чи мама…

— Мамо! — голосно покликала вона.

Їй так хотілося хоча б раз побачити її обличчя, якого вона не пам'ятала, не могла пам'ятати…

— Спи, люба, — почула вона. — Нічого не бійся. Я поруч…

Глухуватий голос вона ледь розрізняла, та в ньому чулася любов. Тіні почали відступати, відходити в темряву, хитаючи головами, тільки щось безгучно шепотіли блідими губами. Вона поринула в глибокий сон без сновидінь.

…Еріка розплющила очі й кволо скрикнула від подиву. Вона лежала в невеличкому напівтемному приміщенні на простій