Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– І він також. Вирішив було не говорити, але що з того, усе одно дізнаєшся, бо той список привселюдно прочитали аж двічі. – Тільки зарані не побивайся, якось воно буде, – торкнувся її плеча, бо вона сиділа ні жива ні мертва. – Візьмуть та всі піднімуться – і люди по селах, і повстанці. Не будуть же всіх стріляти, – сказав те, про що думав дорогою.

– Хтозна, – проказала Настя, неначе з того світу. – Але не піднімуться. Це кінець, дядьку Іване! Кінець… А мій отаман… Мій Гриць ніколи не повернеться додому, – з її очей уже виглядали сльози. – Не зможе…

– Не треба. Він сам щось придумає, не випадково ж отаманом став у двадцять років, – намагався хоч якось її заспокоїти.

– Насте, ти чула про НЕП, тобто нову економічну політику? – поспішав до неї Петро одного ранку. – Більше не буде проклятої продрорзвертки, замість неї введуть продподаток, набагато менший, ніж вона. А бідних селян узагалі від нього звільнятимуть. Не забиратимуть і залишки, які ми зможемо вільно продавати.

– Бути того не може! Щоб ті комісари багато нам залишили, ніколи не повірю, – а поглянувши на Петра, у якого, здалося, навіть погляд змінився, одразу пригадала, що він один із заручників. – Правда, що казати зарані, поживемо – побачимо, якщо з голоду не помремо.

– Буде краще, буде! – чи так повірив, чи просто вирішив проти комуністів більше нічого поганого не говорити. – Уже й на з’їзді затверджено, і всі інструкції підписані, треба ж їм якось із глибокої кризи виходити. Думаю, що це наше спасіння.

– Дай Боже, Петре, – на тому й пішла від того тину, не повіривши ні комуністам, ні Петрові, який почав на них надіятися.

«А я, грішним ділом, думала, ти будеш щось питати про мого Гриця, то я й сама не знаю, куди він пропав, – продовжувала розмовляти, але сама з собою, так було надійніше. – Інколи ще ходять савоновці від села до села – десь залізницю пошкодять, десь дроти обріжуть, але його серед них немає. Одні кажуть, що він у Галичину поїхав, інші – що на Кавказ подався, і то, може, й правда, бо Харківська і Донецька ЧК полюють на нього, неначе на дикого звіра. І не може він додому прийти, до того ж, мабуть, і не хоче, аби потім матір на допит не потягли. Тепер кажуть, що він хворий, навіть не може командувати своїм повстанським загоном так, як раніше. То чому ж я про те нічого не знаю? – намагалася хоч щось розгадати, бо геть сну позбулася. – Швидше за все Ксанку з дитиною кудись повіз, то ні Мелані, ні Тимофію нічого не сказав, – і це вона відкидала. – Тільки все змінилося, усім стало не до того, вони говорять про масове повернення повстанців додому, адже більшовицький уряд продовжив строк амністії аж до літа. Тож повертаються їхні сини, здають зброю, і ніхто не висуває їм ніяких претензій, хоча заручників уже стріляють, – усе те їй здавалося дивним. Петро багато чого знає, тільки мовчить, навіть про номерки не сказав, які вони з Тимофієм уже тягли. Дякуючи Богові, цього разу обійшлося, а іншим – чи повезе… Бач, скільки всього вигадали – і НЕП, і амністія, аби люди самі відвернулися від повстанців».

Що б не робила, а думати про свого сина ніколи не переставала. Не знала, коли він повернувся, а головне – для чого? Ще й Прокіп переказував: Гриця шукати не варто, він переховується в надійних людей, час від часу змінюючи місце свого перебування, неначе знав, що вона збирається в Студенок до підпільника Солодовнікова, аби дізнатися, що трапилось з її отаманом. Ще раніше передбачала – це добром не закінчиться. Який не молодий, а дадуться взнаки і зимівля у вогких землянках, і фронтові роки в окопах, ще й переохолодження, коли при повному озброєнні провалився під лід Дінця, тільки-но повернувшись у Теплінський ліс. «Могло б обійтися, якби одразу зігрівся чи в сухе переодягнувся. А коли обмерзлий мусив відбиватися від скажених атак червоних, украй застудився. І в подальшому не мав можливості лікувати свої застуджені легені через безперервні бої та кінні рейди. Може, й зараз ще не пізно, але й тепер, як загнаний звір. І як бути?» – не знаходила собі місця.

А він справді був тяжко хворий на сухоти, які почав лікувати аж наприкінці травня, коли хвороба стала прогресувати дуже швидко. Не маючи змоги лікуватись, як усі люди, робив це нелегально, домовившись із лікарем. Щоразу переодягався у жіноче вбрання, аби ніхто його не впізнав, та в жодному селі довго не затримувався.

Одного літнього дня, ледве добравшись до Студенка, він знову постукав до хати побратима. Розраховував хоч на якусь їжу та ліжко, бо все частіше здавалося, що це його останній похід до лікаря. Та тільки відчинилися двері, як він зрозумів, що йому вперше відмовлять. «Зовсім недавно червоні розстріляли мого чоловіка за те, що переховував савоновців. Погрожували знищити і трійко малих дітей, коли не допоможу впіймати самого отамана», – повідомила заплакана дружина. Отже, залишатися тут було небезпечно, тож, бажаючи знайти надійніше пристанище, він попрямував у бік переправи. Був і того дня в довгій спідниці та кофтині, а коли пов’язував голову звичайною хустиною, його миловидне обличчя зовсім не скидалося на отаманове. Навіть мати, зустрівши таку молоду жінку на дорозі, не впізнала б у ній свого сина.

Відчуваючи свою приреченість, Гриць думав про неї, про рідну хату, де так хотілося долежати свої останні дні. Надивитися на неньку, яка, попри його крутий норов, жодного разу не лаяла. Заспокоїти сестру Оксану, аби не побивалася, що більше у неї не буде такого захисника, як Гриць. Поговорити з дядьком Іваном, подякувати дідові Карпу за науку, попросити вибачення у Тимофія, якому довелося аж сім разів ставати перед викопаною ямою, аби видав брата. Розказати не лише родичам, а всім, що на цій землі він кинув своє сім’я – у нього є син, йому ще тільки півроку, а він уже стоїть на ніжках.

Однак додому він не збирався, знав: за материною хатою так стежать, що він і на подвір’я зайти не зможе. Тож добравшись знову до села Синичине, був радий, що йому відчинили двері. І все тут нагадувало рідну домівку – і хата під лісом, і сосною в ній пахне. А вже