Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

вона хоч щось спростувала, але так і не діждався. – А це вже кажуть, що каральний загін Бойка знову напав на повстанців і багатьох захопив у полон. Правда, люди не вірять, бо хоч і великий став його загін – біля трьохсот чоловік, однак воювати як слід вони так і не навчилися. Не інакше, як знову хочуть усіх одурити, аби думали, що й тут свої своїх б’ють. Ніби хтось не знає, що з повстанцями й зараз воюють не якісь комнезаможі, а регулярні війська. Так стверджує і не дуже старий дід Лука, який довго пособляв савоновцям. Він знає, хто на що гаразд. А баба Лукерія думала, що це ті, яких ми простили за тиждень до Стрітення Господнього. Десь чула, що вони чимале жалування отримують за те, що в людей все забирають. Хоча всім відомо, що більшовики нікому не платять грошима, лише награбованим – що більше потягнуть з дворів, то більше і їм дістанеться. Та про що б не говорили люди, а з повстанців починають і ними закінчують. Вони вкрай стурбовані, навіть не знають, що робитимуть, коли, не доведи Боже, нашого отамана впіймають, – із його запалих очей потекли сльози. 13

Невдовзі, побачивши Настю ще здалеку, дядько Іван поспішав спинити:

– Чи не на сходку села ти зібралася? Тобі не варто туди ходити. Кажуть, що читатимуть наказ про створення якоїсь Постійної наради по боротьбі з бандитизмом, вигадавши новий план. Уже й постійно діючий штаб створили, у який, окрім харківських чекістів, і наші входять: голова Ізюмського повітового парткому Воробйов, начальник зведеної Заволзької дивізії Рибаков та інші. У їхньому розпорядженні будуть усі війська, розташовані на території нашого повіту і Слов’янського. Так ні, давай ще новий план.

– Г-м… Цікаво б дізнатися, що вони ще вигадали? – вона нічого не знала, але її душу вже хтось колотив.

– Кажуть, що якихось заручників намічатимуть, аби ніхто залізницю не псував та телефонні лінії не обривав.

– Ще чого захотіли?! Може, лягти, скласти руки та тихо помирати? Не діждуться!

– Та ні, відтепер охорона всіх телефонних і телеграфних ліній, залізничних колій, а також мостів і переправ через річки покладатиметься на самих селян, що живуть неподалік – у прилеглих селах та хуторах. На їхню кругову поруку, розумієш?

– Не може такого бути! – усе сказане дядьком Іваном здалося якоюсь нісенітницею.

– Може, Насте. Може, – кинув їй, поспішаючи. – Чекай на мене вдома. Після зборів зайду і все тобі розповім.

Вона спочатку, було, вернулася, але по хвилі спинилася, ще за дві-три – і собі подалася, аби хоч одним оком глянути, а то й почути, що ж там насправді діятиметься. А добравшись, не стала й на площу заходити, бо й так передалося те відчуття приреченості, яке помітила на людських обличчях. Нікого не бентежив довгий стіл, застелений червоною тканиною, гармата, яка знову виглядала з церковної дзвіниці, не реагували селяни навіть на вузькооких червоноармійців, які, оточивши їх із усіх боків, будь-якої миті могли зняти з плечей свої гвинтівки і вистрелити. Усі їхні погляди сходилися до людей у шкірянках, неначе ті мали оголосити страшний вирок одразу всім.

Може б, і сама постояла, але звідкись взялося таке відчуття, що вона тут зайва, та й люди все частіше повторювали, що, стомившись від усього, вони хочуть миру. Якого завгодно, але миру. Тож, повернувшись додому, ходила по хаті та виглядала у вікна, неначе саме вона в усьому винна. А в голові все змішалося: заручники, повстанці, прості селяни, і всі кричали, поки не почулися постріли. Здавалося, в селі зчинилося щось неймовірне. «Ой Грицю, Грицю! Такого й ти не передбачав! – вирвалося з її грудей та й полетіло аж над Теплінським лісом. – Усе збиралася сказати, щоб хоч дитинку з матір’ю кудись відвіз, але язик не повернувся, – тоді ж і сама не побачу маленького Грицика. Як же тепер бути?» – металася, неначе в якомусь лабіринті – куди не кинеться, а виходу не бачить. Усе відступило тільки тоді, коли на порозі з’явився дядько Іван.

– Ну, що? Розказуйте, – сіла й сама на лаву та завмерла, не очікуючи почути щось хороше.

І вже за декілька хвилин вона дізналася про всі підступні хитрощі того наказу: коли хтось зіпсує телефонну лінію, так і тягтимуть жеребки намічені «отвєтчики». Кому дістанеться номер зі смертним вироком, того і вб’ють, а все його майно конфіскують для фонду комітету незаможних селян. За зруйновану залізничну колію на визначеній ділянці розстрілюватимуть по парі з кожного села, що по обидва боки 15-ти верстової смуги. За вбитого червоноармійця – аж чотирьох, а за кожного наступного чи представника радянської влади кількість призначених до розстрілу буде подвоюватись.

Для таких сіл, як Цареборисів, що вважається постійною базою «бандитів», тобто підтримує їх, постачає і переховує, кількість заручників уже збільшено. Тепер усі селяни повинні пильнувати за порядком, інакше не один і не два, а всі їхні заручники будуть розстріляні, після чого знову призначать нових. До такого внутрішнього фронту проти повстанців повинні приєднатися й уповноважені п’яти та десяти хат, намічені ще раніше. Вони мають стежити за своїми сусідами не тільки вдень, а й уночі, бо й на них чекатимуть розстріли, грабунок майна і підпали хат. Усе це контролюватимуть комнезаможі, яким дозволятиметься залишати собі до 60 відсотків майна, конфіскованого у своїх-таки селян.

– Виходить, що заручник, боячись смерті, видаватиме повстанців, а потім, боячись від них помсти, далі працюватиме на радянську владу, – Грицева мати не могла повірити, що таке діятиметься у їхньому селі. – Із нормальних людей зроблять звірів, які ладні будуть з’їсти одне одного, аби самим вижити. І що, вони те робитимуть? – питала у свого дядька Івана, який ніколи не кривив душею.

– Так. Під страхом смерті всі робитимуть. Вважай, що наша внутрішня війна розпочалася, як тільки закінчилися збори.

Уже й додому йому хотілося, узявся навіть за клямку та прочинив двері, а потім знову вернувся.

– А чого ти про список не питаєш? – не припускав, що вона чогось не зрозуміла.

– Боюся. Але раз почали, то називайте тих «отвєтчиків», – сама аж завмерла.

– Твій сусід Петро серед них і твій приятель Митро, – бачив, що її аж струсонуло. – Призначали небідних, аби було що забирати, інакше ні в кого зацікавленості не буде. Отакої! – все чухав потилицю.

– Петро… Митро… – шепотіла Настя, притиснувши руки до грудей. – А мій Тимофій? – вона зарані знала, що влада