Читати книгу - "Віннету І"

— У моєму плані було…

— Мовчи! Вождь не питає тебе про твій план. Великий Дух послав нам невідомого і невидимого рятівника. Інчу Чуна і Віннету змогли втекти. Ми прокралися до наших коней, але взяли тільки тих, котрі були нам потрібні: щоби полонені, коли ми визволимо їх, відразу могли сісти на власних коней. Ми поїхали геть, аби привести зі собою воїнів, які битимуться з кайова. Вони дуже швидко натрапили на слід наших ворогів і переслідували їх. Тому ми так швидко зустрілися з ними і вже наступного дня змогли повернутися до вашого табору. Тоді пролилося багато крові. Ми поховали шістнадцятьох убитих, а ще слід взяти до уваги кров і біль поранених. Це ще одна причина для того, щоб убити вас. Ви не маєте права сподіватися ні на нашу ласку, ні на прощення і…

— Ми не чекаємо ласки, а лише справедливості, — перебив його Сем. — Я можу…

— Ти замовкнеш колись, собако? — люто крикнув Інчу Чуна. — Тобі дозволено говорити тільки тоді, коли тебе питають. Інчу Чуна вже закінчив розмову з тобою, з усіма вами. Але оскільки ти говориш про справедливість, то вирок присудять не лише на підставі твоїх слів, але й за свідченнями очевидця. Танґуа, вождь кайова, скаже своє слово з цього приводу. Ці блідолиці — наші друзі?

— Ні, — відповів кайова, на обличчі якого була помітна радість від того, що наші справи такі кепські. — Ні. Вони постійно під’юджували мене проти вас і просили не мати жодної милості та вбити усіх.

Ця брехня так обурила мене, що я перервав своє мовчання.

— Це безсоромна брехня, я б убив тебе за це на місці, якби мав вільні руки! — голосно вигукнув я.

— Смердючий пес! — прошипів він. — Це Танґуа вб’є тебе!

І він підняв кулак. Але я дивився на нього спокійно.

— Бий, якщо тобі не соромно кидатися на беззахисного! Ви тільки говорите про допит і справедливість. Хіба це допит і хіба це справедливість, коли людині не дають і слова сказати? Ми маємо захищатися. Хіба ми можемо це зробити, якщо нас перебивають на кожному слові, якщо нам дозволено говорити тільки те, що ви хочете почути? Інчу Чуна поводиться як несправедливий суддя. Він так ставить питання, що ми змушені дати на них відповіді, які неминуче приведуть нас до загибелі. Нам не дають відповісти по-іншому. А коли хочемо сказати правду, яка може врятувати нас, нам погрожують розправою. Такий допит і така справедливість нікому не потрібні. Тоді краще відразу починайте катувати нас, як і збиралися! Ви не почуєте від нас жодного крику болю!

— Уфф! Уфф! — почувся захоплений жіночий голос. Це була сестра Віннету.

— Уфф! Уфф! — крикнули за нею й інші апачі.

Сміливість — це риса, яку індіанці поважають понад усе, ба навіть у ворогах. Тому й почулися крики захоплення.

— Коли я вперше побачив Інчу Чуну та Віннету, моє серце підказало мені, що вони сміливі та справедливі люди, яких я міг би любити і поважати. Але я помилився. Вони нічим не кращі за інших, бо слухають брехуна і не чують правди. Я сміюся з їхніх погроз і зневажаю тих, хто принижує полонених тільки за те, що вони беззахисні. Якби я був вільним, то поговорив би з вами зовсім по-іншому!

— Собако, ти обізвав Танґуа брехуном! — крикнув кайова. — Він розірве тебе на шматки!

І Танґуа схопився було за свою гвинтівку, повернув її до мене і хотів ударити прикладом. Але тут із місця зірвався Віннету і зупинив його.

— Нехай вождь кайова зберігає спокій! Убивча Рука говорив дуже самовпевнено, але з деякими його словами я згоден. Мій батько Інчу Чуна, вождь апачів, дозволить йому сказати те, що він хоче нам повідомити!

Танґуа довелося заспокоїтися, а Інчу Чуна вирішив вдовольнити бажання свого сина. І той підійшов до мене ближче.

— Вбивча Рука схожий на хижого птаха, який намагається дзьобнути ще й тоді, коли його вже впіймали. Хіба не ти двічі побив Віннету? Хіба не ти підняв на мене руку?

— Хіба я зробив це добровільно? Хіба ти не змусив мене до цього?

— Змусив? — здивувався він.

— Так. Ми хотіли здатися без бою, але ваші воїни не слухали нас. Вони мовчки нападали, тож ми змушені були захищатися. Але запитай своїх воїнів, чи ми поранили хоча б одного, хоч могли спокійно їх убити! Ми втікали, щоби нікого не поранити. А потім з’явився ти і накинувся на мене, не слухаючи моїх слів. Я мусив боронитися і міг би тебе зарізати або застрелити, але я тільки вдарив тебе, щоби зберегти тобі життя. Тут з’явився вождь кайова, який хотів зняти твій скальп. А оскільки я не дозволив йому, то він почав битися зі мною, та я його переміг. Тож зберіг тобі не лише життя, але й скальп. І тоді…

— Цей клятий койот бреше так, ніби у нього сто язиків! — розлючено вигукнув Танґуа.

— Це справді брехня? — запитав Віннету.

— Так. Невже мій червоношкірий брат Віннету сумнівається у правдивості моїх слів? — продовжував лютувати Танґуа.

— Я був там. Ти лежав нерухомо, як і мій батько. А