Читати книгу - "Північна Одіссея"

— Я теж не знаю, капітане, — відповів Маккой з незмінною ніжністю в голосі.

Шквал ущух, знову знявся вітер, і корабель, палуба якого куріла і виблискувала в сталево-сірому світлі дня, став кормою під вітер. Потім він розвернувся і зигзагами пішов правим галсом, борознячи сан у напрямку островів Актеон, яких досі так і не було видно.

Капітан Девенпорт був сам не свій. Його лють набула форми похмурої мовчанки, і він цілий день займався тим, що ходив сюди-туди по мостику або стояв, прихилившись до захисного тенту. Уночі, навіть не порадившись з Маккоєм, він пішов фордевіндом на північний захід. Містер Коніг, потайки поглядаючи на компас, і Маккой, поглядаючи на компас відкрито, знали, що вони прямують до острова Гао. Опівночі шквали стихли і визирнули зорі. Капітан Девенпорт потішився перспективі ясного дня.

— Уранці я обчислю наше місцезнаходження, — сказав він Маккою. — Яка у нас зараз широта, ось у чому заковика. Але я дізнаюся, застосувавши метод Сомнера. Ви знаєте, що таке лінія Сомнера?

І капітан заходився детально розповідати Маккою про цю лінію.

День видався ясним, дув рівномірний східний пасат, і корабель так само рівномірно робив свої дев'ять вузлів на годину. Капітан з помічником визначили місцезнаходження по лінії Сомнера і дійшли обопільної згоди, опівдні вони зробили те ж саме і знову дійшли обопільної згоди, після чого порівняли ранкові розрахунки з обідніми.

— Іще доба — і ми будемо там, — запевнив капітан Маккоя. — Це просто диво, що палуба нашої старушенцїї іще тримається. Але незабаром вона не витримає, точно не витримає. Бачите — щодня над нею все більше й більше диму. А то ж була міцна палуба, до того ж перед виходом із Сан-Франциско її добряче законопатили. Тому мені дуже дивно, що коли виникла пожежа і нам довелося все позабивати дерев'яними щитами… Господи, що це? Капітан замовк і з роззявленим ротом витріщився на пасмо диму, що вискочило із завітряного боку в затишку бізань-щогли на висоту двадцять п'ять футів над палубою.

— Звідки там узявся цей дим?! — з гнівом та обуренням вигукнув він.

Під самим пасмом диму не було. Виповзши з-під палуби і сховавшись під захистом щогли, воно якимось незбагненним і химерним чином матеріалізувалося лише на тій висоті. Погойдуючись, пасмо відпливло від щогли й оповило на мить капітана як передвісник лиха. Ще мить — і дим віднесло вітром, а щелепа капітана повернулася на місце.

— Так от я і кажу. Мені було дуже дивно, що коли ми все позабивали, ця, на перший погляд така міцна і щільна, палуба стала пропускати дим як сито. І тепер ми тільки-но знаємо, що конопатимо й конопатимо її. Мабуть, у трюмі виник величезний тиск, який продавлює дим крізь щілини.

Того вечора небо знову затягнуло хмарами і встановилася шквальна, з мрячкою, погода. Вітер коливався між південно-східним та північно-східним, а опівночі «Піренеї» знову потрапили під південно-західний шквал, і відтоді вітер став мінливим та поривчастим.

— Ми дістанемося Гао тільки о десятій чи одинадцятій, — поскаржився капітан Девенпорт о сьомій ранку, коли слабку надію на появу сонця поглинула імлиста купа хмар, що прийшла зі сходу. А наступної миті він уже з сумом у голосі поцікавився: — А який зараз напрямок течії?

Спостерігачі на щоглах землі так і не побачили, й увесь день проминув у штилях з мжичкою та шалених шквалах, що налітали зненацька. Коли почало сутеніти, із заходу нагнало великі хвилі. Барометр упав до двадцяти дев'яти п'ятдесят. Вітру не було, але зловісні велетенські хвилі ставали дедалі більш зловісними та велетенськими. Невдовзі корабель затанцював несамовитий танок серед гігантських хвиль, що йшли нескінченним маршем з темряви, яка купчилася на заході. Команда, напружуючи всі сили, якомога швидше убавила вітрила; коли ж стомлені матроси скінчили нарешті роботу, то в сутінках залунали їхні буркотливі невдоволені голоси, в яких знову почулася зловісність і звіряча злоба. Одного разу вахтового з правого боку покликали на корму найтовити і зміцнювати кріплення, і він відверто висловив своє невдоволення та небажання. У кожному повільному русі крилися протест і потенційна загроза. Повітря було вогке й липке, як слиз, і за відсутності вітру матроси задихалися і хапали ротом повітря. На їхніх голих руках і стомлених обличчях виступив рясний піт, і в капітана Девенпорта, стурбованого і виснаженого більше, аніж будь-коли за останні дні, вперше з'явилося відчуття назріваючого бунту.

— Ураган десь на заході, — підбадьорливо сказав Маккой. — У гіршому разі він зачепить пас своїм краєм.

Але капітан Девенпорт не бажав, щоб його підбадьорювали, і при світлі гасового ліхтаря похапцем перечитував розділ зі своїх подорожніх записок, де йшлося про оптимальні дії капітана під час циклонічного шторму. Звідкись із середини палуби в запалій тиші долетіло гучне пхикання юнги.

— Ану заткни пельку! — раптом заволав капітан таким страшним голосом, що всі на борту перелякалися, а порушник заверещав від жаху на весь голос.

— Містере Коніг, — мовив капітан голосом, що тремтів від люті й знервованості. — Сходіть, будь ласка, до камбуза і заткніть палубною шваброю пельку цьому вилупку.

Але замість першого помічника до юнги підійшов Мак-кой, і невдовзі хлопець заспокоївся і заснув.

Незадовго до того, як розвиднілося, з південного сходу задули перші слабенькі вітерці, які поступово перетворилися на сильний бриз, що ставав дедалі сильнішим. Усі матроси були вже на палубі і чекали, що ж принесе цей вітер.

— Нам пощастило, капітане, — сказав Маккой, стоячи пліч-о-пліч з Девенпортом. — Ураган пішов на захід, а ми знаходимося південніше. Цей бриз — рух повітря, що втягується центром урагану, де тиск дуже низький. Дужчим він уже не стане. Можна починати знову піднімати вітрила.

— А який сенс? Куди ми попливемо? Сьогодні вже другий день, як на щоглах не було спостерігачів, а острів Гао ми мали помітити іще вчора вранці. Яким курсом іти — на північ, південь, схід чи куди? Скажіть куди — і я миттю віддам наказ піднімати вітрила.

— Я — не штурман, капітане, — відповів Маккой своїм звичним приязним голосом.

— Я гадав, що я — штурман, — відказав капітан Девенпорт, — допоки ми не опинилися на островах Помоту.

Десь опівдні згори почувся крик спостерігача: «Попереду — прибій!» Корабель відразу ж почали гальмувати, одне за одним послаблюючи і вибираючи вітрила. Тепер «Піренеї» йшли по інерції, долаючи течію, яка загрожувала кинути корабель на буруни. І командний склад, і матроси працювали як навіжені. Навіть кок, юнга, сам капітан Девенпорт та Маккой