Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Анна не помічала, як по її щоках течуть сльози. Сили вже нема на все це. Треба розійтися з Адамом і повернутись у Жовкву. Переболить один раз і минеться, а тут постійно якась шарпанина. Невже їй світ клином зійшовся на цьому чоловікові? Вона навіть не давала йому обітниці перед Богом. Треба визнати очевидне: він не її шлюбний чоловік, а вона не та наївна дівчинка, якою була, коли їхній зв’язок лише розпочинався. Досить заплющувати очі на давно зрозумілі речі: все, що відбувається зараз, — це розтягнута в часі агонія та завмирання стосунків.

Чи не вперше в Анни з’явилося тверде переконання в тому, що вона справді зуміє все це припинити. Спочатку винайме якесь помешкання в Жовкві, потім продасть прикраси, які подарував їй Адам, купить невеличкий будинок у передмісті. Там ще навіть залишаться кошти на скромне життя в такому невеликому місті, як Жовква. Офіційно вона вдова, та й дитина в неї народжена у шлюбі. Ніхто їх із Елею не зневажатиме. Та й доньку краще виховувати так, щоб вона не бачила гріхів власних батьків. Скоро Еля почне все розуміти. Як їй пояснювати присутність Адама у них вдома? Не казати ж, що він її батько. Мала не зуміє зберегти це в таємниці.

Після обіду, вклавши доньку спати, Анна заходилася писати листа додому. Про свій намір переїхати в Жовкву не написала, проте повідомила, що вже в найближчу неділю приїде в гості й обговорить деякі важливі питання. Майже напевно знала, що зуміє знайти з вуйком спільну мову. Надто багато їй тепер відомо про нього, і вона зуміє тим скористатися.

Почувши, як хтось відчиняє двері, Анна швиденько заховала недописаного листа поміж сторінок книжки. Адам? Дивно. Його дружина щойно народила, а він прийшов сюди?

Вона підвелася з-за столу, вийшла в півсутінки передпокою та обімліла. Тереза? Тут? Навіщо Адам дав їй ключі? Невже ще не досить того, що було тут вчора?

Вона придивилась до Терези уважніше. Що це у неї? Дитина? Немовля? Звідки?

— О Боже, що сталося?

Дивилася на немовля на руках у Терези і не могла повірити у те, що їй подумалося. З дружиною Адама щось сталося? Ні, такого просто не могло відбутися. Напевно, є якесь інакше пояснення. В Анелі нема молока, і Адам наполіг, щоб дитину принесли сюди. Ні, це чужа дитина. Тереза знайшла її у себе під дверима і…

Гарячково шукаючи пояснення того, що було аж надто очевидним, Анна машинально притиснулася плечима до стіни і пропустила Терезу досередини.

Та поклала немовля на ліжко і почала обережно розгортати. Тепла ковдрочка, кашемірова шаль, білосніжний оберемок батисту, і поміж усім цим маленьке червоне личко новонародженої дитини.

Не втримавшись, Анна тихенько скрикнула і відразу злякано притиснула долоню до рота. Сталося щось погане, страшне, неприпустиме — таке, чого ніколи не мало статися.

— Іди сюди, — ніяк не відреагувавши на її зойк, Тереза втомлено повела плечима. — Бачиш, це дівчинка. Дівчатка частіше виживають. Знаєш про таке?

Зробивши декілька кроків, Анна зупинилася.

— О Боже, що це таке? Звідки у вас ця дитина? Що сталося з Анелею? Чому вона дозволила принести дитину сюди?

Запитала — і не впізнала свого раптом захриплого голосу.

— Присядь, не стій. — Тереза вказала Анні на місце біля себе. — Навіщо питаєш, якщо сама вже все зрозуміла?

Відчуваючи, що ноги відмовляються її тримати, Анна вклякла на підлогу біля ліжка. Зрозуміла? Не зрозуміла? Хотіла б не розуміти.

Тереза з хвилину відсторонено розглядала дитину — так, ніби бачила її вперше або намагалася щось зрозуміти, тоді відвела погляд. Спить. Чомусь вона надто довго і міцно спить.

Вона глянула на Анну і спохмурніла. Хоч би не впала в істерику. Після всього, що пережила, найменше хотіла такого ставлення до ситуації. Сама була на межі нервового зриву і трималася лише завдяки силі волі.

— Пологи в Анелі пішли зовсім не так, як має бути, — говорила неголосно, рівним тоном, майже спокійно, так, щоб не спровокувати нападу відчаю ані в себе, ані в Анни. — Ми привели ще одного лікаря, але йому теж не вдавалося допомогти Анелі. Дитина не виходила, кровотеча не припинялась, і з дитячим місцем щось було не так. До ранку лікар сказав, що у мами і дитини мало шансів вижити, але дівчинка вижила, хоча відразу й не заплакала.

Розповідала лише найнеобхідніше, подробиць згадувати не хотіла. Воліла б і сама нічого не пам’ятати. Ані безкінечного крику, що ще й досі стояв у неї у вухах, ані гнітючої безпорадності від неспроможності допомогти, ані безрезультатних спроб Анелі вигнати дитину, потім відчайдушних зусиль для порятунку якщо вже не мами, то хоча б немовляти. А ще гостро-нудотного запаху крові. Він в’ївся в усе довкола. Відчувала його ще й досі, хоча перевдягнулася в чисту сукню. Несправедлива, дурна, потворна смерть. Зрештою, як і будь-яка інша смерть.

Спантеличено дивлячись на маленьку дитину, Анна ніяк не могла збагнути, що говорить Тереза. Якась маячня. Анеля молода, здорова, гарна — вона не могла померти. У неї щойно народилася дитина. Це найщасливіший момент у житті жінки. Ні, вона просто не могла залишити своїх дітей, бо надто сильно їх любить.

Анна до болю стиснула долонями скроні.

— Я не хотіла, щоб вона померла. Ви мені вірите? Вірите? Вірите? — повторювала, як заклинання, проте останньою краплею, яка примусила її нерви тріснути, як занадто сильно натягнуту струну, стало тихеньке скиглення новонародженої дівчинки. — О Господи, та що ж це таке?

Анна з жахом глянула на маленьке поморщене личко, на міцно заплющені, припухлі очка, на ротик із маленьким рожевим язичком і не витримала — вибігла з кімнати геть.

За декілька хвилин Тереза, впоравшись із власним хвилюванням, теж вийшла з кімнати і, зайшовши на кухню, зупинилася навпроти Анни, яка невтішно плакала біля вікна, і холодно глянула на неї.

— Якщо ти впадатимеш в істерику та ридатимеш тут, у тебе пропаде молоко і ти не матимеш чим годувати дітей. Негайно вмийся і йди до малої. Її сьогодні ще ніхто не годував. Будеш її годувальницею та доглядатимеш за нею до того часу, доки ми з Адамом не вигадаємо щось краще. Я залишаю дитину в тебе.

Від несподіванки Анна аж плакати перестала.

— Як залишаєте? Ви хочете, щоб я взяла її до себе? Ні, я не можу її взяти.

Тереза зміряла Анну сердитим поглядом.

— А що ти собі думала? Що я привезла дитину на оглядини? Хочеш мати вічне свято і життя без проблем? Надумала втекти від відповідальності? Не