Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Може, ти, Іване, ще що маєш?
А Іван каже:
– Є ще в мене, пане, бардинка.
— А не міг би ти, Іване, ще і її мені принести?
А Іван каже:
— Можу, пане.
Пішов Іван, і приніс, і каже до пана:
— Тепер же, пане, як можна, людей запросити і бал справити.
Пан наказав людей запросити і хліба, горілки з достатком дати.
А Іван каже:
— Нехай пан і пані ласкаві і вийдуть надвір обоє, бо я буду штуку показувати.
Допіру вийшов пан з панею надвір. А Іван взяв бардинку та й каже:
— Ото, моя бардинка, зроби все.
А тут зараз пан з панею каменем стали. Іван обертається до людей і каже:
— От ви тепер, люди, вільні.
І наказав дати з достатком усім їсти і пити.
А пан з панею каменем досі стоять, а люди собі живуть та живуть.
Як віл бігав наввипередки з конем
Стрінувся одного разу ще за давніх, дуже давніх часів кінь з волом, і завели вони жваву розмову про те, хто з них скоріше бігає. Кінь твердить своє, а віл своє.
— Ти тільки подумай, — говорив сердито віл до коня, — я побіг би набагато швидше, ніж ти, але боюся, щоб земля не провалилась підо мною. Ти ж знаєш, який я великий, яка в мені сила!..
— Це тобі так здається, — посміхаючись, сказав кінь. — А якби дійшло до діла, то ти нічого не докажеш.
— А ми можемо спробувати, хто швидше бігає, — рішуче махнув рогами віл.
От і вирішили вони випробувати свої сили — хто зможе швидше і довше бігти. Кінь рушив собі, а віл собі. Побігли наввипередки.
«Та хіба я гірший від коня?» — думав тепер віл, сердито махаючи рогами.
Його страшенно сердило те, що кінь біг набагато швидше, ніж він. Біг неборак з такою силою, що земля стогнала під його ногами.
«Як бігти, то бігти», — думав собі віл.
І, мабуть, все було б добре, якби вола по дорозі не стрінуло нещастя… Надбіг віл на глибокий рів і, мов галушка, полетів на дно.
— Оце я так і думав, що земля провалиться підо мною, — бідкався тепер віл.
Пролежав і простогнав на дні ями, може, з півгодини. Аж тут бачить: над ровом стоїть якийсь чоловік.
— Що ти тут робиш? Як ти попав у таку глибоку яму? — запитав незнайомий.
— Попав — як попав, — процідив сердито віл, — але як звідси вибратися? Це ж глибінь, чоловіче добрий!
Незнайомий побіг скоренько додому; запряг свої два воли у віз і побіг до тої ями, де знаходився віл.
Спустився бічним ходом на дно ями, прив'язав вола до воза, і за кілька хвилин віл був уже на поверхні ями, на березі.
— Ніколи більше не буду я швидко бігти. Нехай біжить кінь, якщо він такий хитрий і розумний, я буду йти помалу, — заявив сердито віл, прощаючись з чоловіком.
І від того часу, та й по сьогоднішній день, воли ніколи швидко не бігають і не спішать…
Як владика пас гуцулових свиней
Один цісар у біді завжди радився з гуцулом, що має робити. А владиці дуже не подобалося те, що цісар не до нього приходить за порадою. І одного разу він сказав:
— Чого це ти, цісарю, за першого міністра маєш того гуцула? Адже я розумніший від нього…
Цісар подумав і відповів:
— Як ти, святий отче, розумніший від мого гуцула, то завтра мені скажеш, що я думаю, й покажеш таке, чого я ще не видів. Не буде цього — підеш геть, аби тебе й близько не було!
Владика дуже зажурився. Цілу ніч не спав, але нічого не придумав. Побіг до гуцула порадитися, що має робити, аби якось викрутитися з тієї халепи.
Гуцул відповів:
— Ви самі, святий отче, не викрутитеся, бо у вас розум заслабий. Я зроблю за вас усе. Але у мене є робота, то ви її мусите зробити замість мене.
— А яка робота? — напудився владика.
— Треба вигнати на вулицю свиней. Будете пасти їх у шанцях, доки я не вернуся від цісаря.
— Добре, — погодився владика.
Він убрався в одежу гуцула, взяв патика в руки і вигнав свиней на вулицю. А гуцул одягнувся в чорну фаланду, приліпив собі бороду із клоччя і повісив на шию хреста. Так пішов до цісаря. Став перед ним і каже:
— Я прийшов, світлий монарху, відповідати на твої питання.
— Що я думаю, отче? — спитав його цісар.
— Ти, вельможний цісаре, думаєш, що я святий владика, а я грішний чоловік, — і гуцул здер приліплену бороду.
Цісар сказав:
— Тепер мені покажи таке, що я ніколи ще не видів…
— Ходи, світлий цісаре, зі мною…
Гуцул повів цісаря на вулицю і показав йому владику, який попасував свиней.
— Таке ти колись видів?
— Ніколи не видів!
Другого дня, кажуть, цісар зробив гуцула владикою.
Як Іванко-дурень з королівною одружився
Був чоловік, що мав трьох синів: двоє розумних, а третій дурний. І прийшов тому чоловікові вже час умирати. Перед смертю покликав він синів і сказав, щоб вони після похорону ходили на цвинтар три дні. Та й помер. Поховали красно, — так, як батька. Але приходить черга іти на варту до гробу старшому. Той розболівся. Середульший не хоче його переступити. І кажуть вони молодшому:
– Іди ти, дурний Іванку, на варту.
Той зліз з печі, вдягнувся, взяв у руки палицю і пішов на гріб батька. Прийшов, помолився та й ліг. Лежить на гробі. Ось коло півночі вилазить батько з гробу.
— То ти, — каже, — Степане?
— Ні, — каже той, — то я, Іванко.
— А чому ж він не вийшов?
— Бо чогось захворів.
— Ну, — каже, — хай так і буде! На тобі оцей пучок волосся. Як буде тобі потрібно, то ти тільки припечи його — зараз явиться тобі кінь; влізь йому в ліве вухо, а вилізь правим — буде й панська одежа на тобі. Тільки ти довго не тримай, а зробить службу — пускай.
І зник старий, а той дурний, виспавшись, приходить додому. Питаються його:
— А щось видів?
— Нічого не видів! — та й знов поліз на піч.
Увечері приходить черга вже на другого, середульшого. Той знов не хоче йти, бо боїться. А дурний з печі:
— Ну, коли не хочеш, то треба мені йти, чи що. Але аби тільки батько не гнівався!
— Не журися, не буде гніватися… тільки йди!
Пішов той, знову
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі», після закриття браузера.