Читати книгу - "Прес-центр"

тоскно, що він попросив у апостола дозволу перебратися в пекло назавжди, йому дозволили після довгої бесіди, — відмовляли, рекомендували ще й ще раз подумати, але чоловік був невблаганний і перейшов у пекло, та на цей раз не було ні шиночків Монпарнасу, ні циган, ні готелів із шлюшками на Монмартрі, була котельня, де на плиті смажили грішників, а довкола метушилися ділові чорти з рогами, і новонавернений жалібно вигукнув: «Господи, та що ж це?! Усе ж було інакше перший раз!» І апостол, що явився йому в небесах, пояснив: «У цьому, любий, вся різниця між туризмом і еміграцією…»

Матен відкинувся на спинку стільця, і в ту ж мить Шор розплющив очі; вони були сповнені жахом.

— Чого ти? — спитав Матен. — Приснилося щось погане?

— Ні, ні… Я сплю без сновидінь… Ти дуже поспішаєш?

— У мене є ще кілька хвилин. Хочеш, я пришлю сюди Папіньйона? Він, правда, сидить у бюро замість тебе, роботи тьма-тьмуща, але він вірний тобі, як пес…

— Хто веде справу Граціо?

— Ну його к чорту, цю справу, Соломоне… У нас її забрали, і слава богу…

— Хто забрав?

— Таємна поліція.

— Чому?

— Не хочу більше цікавитися цією справою, — відповів Матен. — Як на мене, то я вважаю, краще взагалі забути про неї. Ну їх к чорту. Італійці, вони всі мафіозі, і не сперечайся, будь ласка, це справді так.

Шор відчув, як очі його застилають сльози. Так, Матен завжди був мені другом, він думає так само, як і я, він сподівався, що я все забув, хоч над ним ще більше начальства, ніж наді мною, і йому дуже важко. Матен — людина проста, маленький чоловічок, який боїться цього життя так само, як я, — і він радить мені все забути, а він не мав права на це, я дуже хочу забути, я зроблю все можливе, аби забути той номер, який був на машині, котра мене вбивала, та тільки чи зможу я забути його? Мабуть, зможу, адже я зміг забути обличчя Еріха, чому б мені не забути номер машини, яку вів сьогоднішній фашист?

68

24.10.83 (23 години 41 хвилина)

Коли Степанов, виснажений восьмигодинною гонкою з Марселя до Шьоньофа, помився під душем, було вже близько півночі. І все-таки він подзвонив Марі; та попросила приїхати; в голосі її були відчай і втома; Степанов (відігнав машину в «авіс», прийшов до Марі, довго сидів з нею, відчуваючи якусь порожнечу на душі. Сказати їй всю правду він не міг, завжди треба лишати людині «три гроша надії»; заспокоїв як міг, умовився зустрітися завтра о восьмій ранку, як кажуть, ранок мудріший від вечора.

Він повертався від Марі, ледве ноги тягнучи, боліла спина, затерпли руки. На вулицях нікогісінько; світло ліхтарів здавалося розмитим, бо з гір спустився туман; кроки були лункими, відлітаючи, вони ударялися об стіни будинків, немов хтось невидимий хльоскав мокрим рушником по гальці, вкритій сріблястим інеєм.

Вперше ти виїжджав за кордон років двадцять сім тому, сказав собі Степанов, і тебе турботливо попереджували, як небезпечно виходити на вулицю, та ще й самому, після десятої вечора; ну й піклуємося ми одне про одного! Начебто справді в нас усі страшенні нетями. Зараз таких порад не дають, теж, до речі, знамення часу. Правда, щось подібне мені говорили, тільки не дома, а в Новому Орлеані років три тому в готелі, де я зупинився. Досі виразно пам’ятаю добре обличчя величезного негра в синій формі, з пістолетом при боці, охоронця мого недорогого готелю, пригадую, як він попередив, коли я вийшов з номера о дев’ятій вечора: «Не робіть дурниць, небезпечно ходити по нашій вулиці, пограбують або вб’ють. Краще викличте таксі, доїдете до центру, це всього кілометр, і гуляйте собі на здоров’я, там багато поліції. А наша вулиця небезпечна, тут ріжуть. Якщо благополучно повернетесь, неодмінно замкніть двері номера на ланцюжок і нікому, чуєте, нікому не відчиняйте, коли стукатимуть, поки не подзвоните сюди, вниз, портьє. Ми піднімемося, ви ж запам’ятали моє обличчя, подивитесь у вічко, поморгаємо один одному, тільки тоді знімете ланцюжок». А чому ти згадав про це, спитав себе Степанов. Тому, що відчув зараз щось? Хто придумав цю зовсім не наукову, зате зрозумілу всім фразу: «Відчуваю шкірою»? Нічого не можна відчувати шкірою, коли розуму нема і серце кам’яне… Мама казала про тих, кого не любить, що в них «волохате серце». Господи, який же був геніальний Толстой, ніхто не зміг краще й точніше сформулювати вселенську істину про те, що всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, а от нещасливі… Знову ти наплутав у цитаті… Мабуть, якби я написав так, то добрі редактори знайшли б цю толстовську фразу, внесли б правку перед здачею рукопису до складання, а ми їх лаємо за прискіпливість, як не соромно… Правий був Толстой: тавро нещасливої сім’ї, якщо тільки мати чи батько не змогли знайти в собі сили піднятися над собою, позначається на дітях і онуках… Десь я читав про те, як чоловік із жінкою розлучились, а в них були дві дочки. Чоловік зійшовся з іншою жінкою, він був геолог. І його колишня дружина запропонувала приховати це від дітей, поки не підростуть: «Я скажу їм, що ти працюєш на Камчатці, а ти приїжджатимеш раз на рік на двадцять чотири дні відпустки сюди, до нас, і ми житимемо в моїй кімнаті, твоє ліжко як стояло, так і стоїть там. Нехай собі дівчатка думають, ніби ми, як і раніше, разом. Я їм усе поясню згодом, і вони зрозуміють тебе, і спасибі тобі за те, що нічого не приховав від мене, а зробив так, як ми домовлялися, коли покохали одне одного; кохання — це не ярмо, а щастя; не можна тримати людину, коли кохання скінчилось, це середньовіччя, я була б дуже нещасною людиною, якби відчувала в тобі повсякденну гірку брехню». І так вони жили дев’ять років, поки діти не вступили до інституту… Брехня заради спасіння? А чи брехня це взагалі? «Сказка — ложь да в ней намек, добру молодцу урок», як сказав Олександр Сергійович… Як же добре, що в нас перестали ворушити глибоко особисте, пов’язане з ім’ям Пушкіна… «Хочу все знати!» Страшнувата рубрика, до речі, по-перше, всього знати не можна, це хвастощі, а по-друге, чи треба знати все кожному? Дослідник — властивість рідкісна, пліткар — поширена. Правильно писав письменник, твердячи, що не всяка правда потрібна людині, є така, що може зламати непідготовленого, слабкого, того,