Читати книгу - "Спаситель"

жовтогарячі хмари понад ялинами й дахами будинків на західному закрайку найбільшого норвезького цвинтаря. Харрі проминув пам’ятник югославам, що загинули на війні, дільницю робітничої партії, надгробки прем’єр-міністрів Ейнара Герхардсена та Трюгве Браттелі і дістався дільниці Армії спасіння. Як і сподівався, Софію він побачив коло найсвіжішої могили. Загорнувшись у простору надимнуту куртку, вона сиділа просто на снігу.

– Добридень, – мовив Харрі, сідаючи поряд.

Він запалив, випустивши сірувату димову хмаринку назустріч шпаркому вітрові, який враз відніс її з собою.

– Твоя мама казала, що ти пішла, забравши квіти, які купив батько. Тому здогадатися було неважко.

Софія мовчала.

– Роберт був добрим другом, адже так? Ти могла довіритися йому, побалакати з ним. Він не ґвалтівник.

– Це зробив Роберт, – ледве чутно прошепотіла дівчина.

– Твої квіти лежать на Робертовій могилі, Софіє. Гадаю, наругу над тобою вчинив хтось інший. І цієї ночі трапилось знову. Мабуть, він робив це неодноразово.

– Дайте мені спокій! – вигукнула вона, підводячись.

Тримаючи однією рукою цигарку, іншою Харрі схопив дівчину й рвучко смикнув її за плече вниз, всадовивши на сніг.

– Той, що лежить у могилі, – мертвий, Софіє. А ти жива, чуєш? Жива. Якщо прагнеш жити далі, зараз нам треба схопити його. Щоб покласти цьому край. Поглянь на мене. Поглянь, кажу!

Софія сіпнулася, почувши раптовий крик, і машинально глянула на нього.

– Я знаю, тобі лячно, Софіє. Але маєш моє слово, я спіймаю його. Обов’язково. Присягаюсь.

Її очі ожили. Якщо він не помилився, у її очах замиготіла надія. Він чекав. Вона прошепотіла щось нерозбірливе.

– Як ти сказала? – Харрі нахилився до неї.

– Хто мені повірить тепер… коли Роберта немає серед живих?

Харрі обережно поклав їй руку на плече.

– Спробуй. Розкажи. А ми подивимось.

Жовтогарячі хмари помалу багровіли.

– Він погрожував, що зруйнує наше життя, якщо я не слухатимуся його, – тихо мовила Софія. – Подбає, щоб нас викинули з квартири й з країни. Але нам нема куди повертатися. А якщо я розповім, хто мені повірить? Хто… – Вона замовкла.

– …крім Роберта, – доказав Харрі й замовк, очікуючи.

Адресу Харрі знайшов на візитівці Мадса Гільструпа. Вирішив провідати його. А головне – спитати, навіщо він телефонував Халворсенові. Як свідчить адреса, доведеться проминати домівку Ракелі та Олега, яка теж була у Хольменколлені.

Під’їхавши до будинку, він не скидав швидкості, а лише глянув на під’їзну дорогу. Минулого разу він бачив біля гаража джип «черокі» й вирішив, що то лікарева машина. Зараз там стояла лише автівка Ракелі. В Олеговій кімнаті світилося.

Харрі мчав вузькими, з крутими заворотами, дорогами між найдорожчими у місті віллами, потім дорога, вирівнявшись, повела укосом угору, повз білий символ міста – трамплін у Хольменколлені. Унизу простяглося місто й фіорд, де поміж засніжених острівців плавали прозорі клубки морозного туману. Коротка днина, власне, лишень світанок та захід сонця, змигнув, і там, унизу, в місті вже давно запалали вогні, ніби свічки напередодні Різдва під час зворотного відліку.

Він зібрав уже майже всі шматочки пазлу.

Подзвонивши у двері садиби Гільструпів чотири рази й не отримавши відповіді, Харрі опустив руки. А коли вже йшов до машини, до нього підбіг чоловік із сусіднього будинку й спитав, чи він не товариш Гільструпа. Він, мовляв, не хоче пхатися у чуже приватне життя, але вранці він чув, як у цьому будинку щось загуркотіло, а Мадс Гільструп недавно втратив дружину, тож, можливо, час кликати поліцію? Харрі повернувся до будівлі, розтрощив вікно біля вхідних дверей – і враз спрацювала сигналізація.

Харрі стрімко дістався вітальні під хрипкі завивання сирени. Згадавши про звіт, глянув на годинник, відняв дві хвилини, як казав Мьоллер. 15:37.

Мадс Гільструп, роздягнений, потилиця вщент розтрощена.

Він лежав боком на паркеті, перед екраном, який світився, й видавалося, ніби дробовик з червоним руків’ям росте у нього з рота. Ствол довгий. Як свідчить положення тіла, Мадс натиснув на курок великим пальцем на нозі. Для такого потрібна не просто добра злагодженість рухів, а неймовірна воля до смерті.

Сигналізація раптом стихла, й Харрі почув дзижчання проектора, що відкинув на екран тремтливу картинку великим планом: наречені йдуть до вівтаря. Обличчя, білозубі посмішки, біла сукня нареченої – усе заплямоване кров’ю, що поприсихала до екрана.

На кавовому столикові, під порожньою пляшкою з-під коньяку, прощальна записка. Коротесенька:

«Пробач мені, батьку. Мадс».

Розділ 31

Вівторок, 22 грудня. Воскресіння

Він глянув на себе у дзеркало. Коли вони якось чудової днини, може, наступного року, вийдуть з будиночка у Вуковарі, чи буде це обличчя тим, що сусіди зустрічають посмішкою та привітанням? Знайомим, надійним? І добрим.

– Чудово, – мовила жінка за спиною.

Він гадав, що вона має на увазі смокінг, у якому він стояв перед дзеркалом у ательє одягу напрокат, яке було ще й хімчисткою.

– How much?[60] – спитав він.

Розплатившись, він пообіцяв повернути смокінг завтра до полудня й вийшов у сірі сутінки. Він ще раніше знайшов кав’ярню, де можна випити кави й недорого попоїсти. Тепер лишилось тільки чекати. Він глянув на годинник.

Розпочалась найдовша ніч. Коли Харрі полишав Хольменколлен, сутінки вже пойняли мури будинків сірим, та не встиг він дістатися Грьонланна, як парки вже огорнули сутінки. З будинку Мадса Гільструпа Харрі зателефонував у оперативну дільницю відділу вбивств, попросив, щоб прислали криміналістів. І поїхав геть, нічого не зачепивши. Поставив авто у гаражі управління, зійшов нагору в свій кабінет. А звідти зателефонував Торкільдсену.

– Мобільник мого колеги Халворсена зник, а я маю знати, чи лишав Мадс Гільструп для нього повідомлення.

– А якщо залишав?

– Я хочу його прослухати.

– Не можу, це вже прослуховування, – зітхнув Торкільдсен. – Вам потрібно звернутися до нашого центру зв’язків з поліцією.

– Для цього потрібна постанова, а у мене бракує часу. Якісь інші ідеї?

Торкільдсен трохи помізкував.

– Чи має Халворсен комп’ютер?

– Переді мною.

– Утім, ні, не зважайте.

– А що ви хотіли?

– Можна отримати доступ до всіх повідомлень через сайт «Теленор мобіл», але, певна річ, треба знати пароль.

– Власник мобільника сам його обирає?

– Так, без пароля лишається тільки сподіватися на неабиякий талан.

– Спробуймо, – мовив Харрі. – Скажіть адресу сайту.

– Треба сподіватися на неабиякий талан, – повторив Торкільдсен. За його тоном, він, певно, не звик, щоб так щастило.

– Є відчуття, що я знаю пароль, – зауважив Харрі.

Зайшовши на сайт, він надрукував у віконечку пароль «Лев Яшин». Помилка. Доступ заборонено. Добре, тепер коротше: «Яшин». Вісім повідомлень. Шість від Беати. Одне від номера у Трьонделаге. Й одне з мобільного, номер якого було надруковано на візитівці у руці Харрі. Мадс Гільструп.

Харрі натиснув «Прослухати», й з динаміка комп’ютера залунав металевий голос людини, яку