Читати книгу - "Пасажир"

руці він подався до іншого приміщення, що нагледів, коли йшов сюди. Пройшов коридором. Йому подобалася архітектура закладу. Капітальні стіни з необробленого бетону. Перегородки з того ж таки бетону, тільки помальованого. Ніяких викрутасів, ніяких зайвих оздоб. Лінії, поверхні. Та й годі.

А ось і комп’ютерна зала. На світлому дерев’яному столі вишикувалися п’ять моніторів. Він сів за перший, поклацав клавішами і впевнився, що комп’ютер з’єднаний з мережею. Увійшов у ґуґл і набрав у пошуці одне слово.

МОТРІЙКА.

Загадкове російське слово, якщо судити з вимови, яке він буцімто промовив над узголів’ям Ікара. Програма запропонувала йому 182 тисячі результатів, та йому вистачило малюнків у горішній частині екрана. Славетні російські ляльки з помальованого дерева, які вставляють одна в одну. Мотрійка — це лише російська дерев’яна лялька. Мотрійка.

Він сидів і розглядав їх. Бабці в червоних хусточках із рум’яними щоками. Круглі голови, круглі очі, контури, як у іванця-киванця. Усе воно скидалося на якийсь дурнуватий жарт. Що спільного було в цього слова, цієї ляльки, з його розслідуванням? Чому він по складах повторював це слово як молитву, стоячи навколішки біля мертвого хлопчини, що лежав із обгорілими крильми? Раптом його осяяло. Зарізяка з Бугенвілю казав, що для зв’язку з убивцями в темних костюмах використовується російське слово. Мотрійка?

Він переглянув декілька сторінок, присвячених мотрійкам. Техніка розфарбовування. Вишивки із зображеннями. Мотрійки-почепи. Потім ресторан «Мотрійка», книга казок, фільм, рок-група, кулінарний рецепт, літературний гурток, сорт горілки, набір диванних подушок…

Він охоче посміявся б з усієї тієї дурні, та йому було не до сміху. Клацаючи мишкою, він раптом згадав, що терміном «російська лялька» прозивав своє психічне відхилення. Що це, випадковий збіг? Чи Віктор Януш, схиляючись над мертвим янголом з обсмаленими крильми, торочив собі, що він усього лише дерев’яна лялька? «Пасажир без багажу», пов’язаний із міфологічними убивствами?

Він написав у пошуці новий запит.

АННА-МАРІЯ ШТРАУБ.

Цього разу результат був набагато скромніший. Декілька покликань на фейсбук і низка статей, присвячених кінорежисерові Жанові-Марі Штраубу. Він вирішив пошукати по-іншому. Ввів слова «самогубство» і «психіатрична лікарня». На нього наче вивернули ваговоза з покидьками. Десятки лютих статей проти психіатрії, застосування антидепресантів та інших способів лікування душевних розладів. Крикливі заголовки. «УБИВЧА ПСИХІАТРІЯ». «НІ — МАНІПУЛЯЦІЯМ СВІДОМІСТЮ!» «ТОРГІВЛЯ БОЖЕВІЛЛЯМ»…

Він заходився шукати статистику про кількість самогубств, що сталися у психіатричних клініках у 90-х і 2000-х роках. Посипалися числа, коментарі, аналітичні статті… Та ніде не згадувалися конкретні імена, конкретні випадки. Конфіденційність! Він написав у пошуку: «Анна-Марія Штрауб», «психіатрична лікарня» та «Іль-де-Франс» поспіль… Програма видала тільки один результат, який не мав нічого спільного з тим, що його цікавило.

І що йому залишалося? Давній спосіб. Людське спілкування. Треба телефонувати до спеціалізованих закладів Парижа і передмість. Знайти в кожному психіатра і запитати, чи пам’ятає він про такий випадок — молода жінка повісилася на чоловічому паску, — що стався протягом останніх десяти років.

Дурня, та й годі.

Надто ж, коли врахувати, що сьогодні неділя, дев’ята ранку.

Проте він і цього способу спробував. Склав приблизного переліка психіатричних шпиталів і приватних клінік, що діяли у краю Іль-де-Франс. Там була десь сотня закладів. Він вирішив обмежити пошук чотирма розташованими в Парижі державними лікарнями. «Свята Анна» в тринадцятому, «Мезон Бланш» у двадцятому, «Ескіроль» у дев’яносто четвертому і «Пере Воклюз» у дев’яносто першому окрузі. До того переліку він додав спеціалізований медичний центр імені Поля Ґіро в Вільжуїфі і Державну психіатричну клініку Віль-Еврар у Неї-сюр-Марн.

За півгодини розмов у нього пересохло в роті, та результат був ніякий. Одного разу йому пощастило зв’язатися з інтерном, що працював там зо два роки. У решті випадків йому відповідали секретарі, які казали, що нікого із завідувачів відділень сьогодні не буде. Знову глухий кут.

Годинник показував десяту ранку. З коридора долинав гамір. Хрипкі сонні голоси, регіт, зойки. Типове шумове тло божевільні. Він опустив очі й раптом побачив, що весь час щось нервово креслив у записнику. Несамохіть він намалював обрис повішеної жінки. Стиль трохи скидався на мультиплікацію Александра Алексєєва і його голчатий екран. Він зрадів, бо таки не все забув.

Як ото вчора сказав Корто?

«Дещо виявилося достеменним. Ти справді художник…»

Талант живописця лишився в нього, так само як і спогад про Анну-Марію Штрауб і знання в царині психіатрії. Може, він був і психіатром, і художником заразом?

У нього виникла ідея. А що, як спробувати перехресний пошук? Скласти два списки. Перший — випускників медичних факультетів паризьких університетів, які спеціалізуються на психіатрії, що отримали дипломи в 90-х роках. Йому тепер років сорок, тож він здобув вищу освіту років двадцять тому. І другий — студентів художніх шкіл десь за той період.

Якщо в обох списках виявиться те саме прізвище, то він знайде себе. Звісно, може, він був і художником-самоуком… Завдяки мережі хутко скачав списки випускників факультетів психіатрії, шкіл образотворчого мистецтва, зокрема й школи в Луврі. Всесвітня мережа була напхана давніми світлинами однокласників, покликаннями на зустрічі випускників, сентиментальними коментарями. Мережа таки добре будила в людях ностальгію…

Він видрукував списки, обмежившись для початку паризькими університетами й художніми школами, розділивши їх на дві групи: мистецтво та психіатрія, а потім розподілив за роками. Всі прізвища були за абеткою, і це давало йому змогу порівняти, хоч він розумів, що та праця забере в нього не одну годину…

Йому кортіло піти й налляти собі ще чашку кави, та регіт і зойки в коридорі відбили в нього бажання покидати місце свого притулку. Узявши ручку, він заходився порівнювати списки, що складалися з тисяч імен.

Повертатися сюди в неділю було для неї особливо болісно.

У безгомінні вихідного дня не варто було розраховувати на обставини, здатні пом’якшити відчуття шоку від прямого зіткнення. На шляхах не було жодного авта. Жодного робітника на замковому подвір’ї. І жодного фахівця коло винного льоху. Єдиною живою душею в цьому замку був її батько, що якраз снідав.

Їй не довелося дзвонити біля брами. Як завжди, вона була відчинена. Жодної камери спостереження. Жодної сигналізації. Чергова провокація Жана-Клода Шатле: «Не бійтеся! Заходьте у гості до чудовиська!». Насправді для непроханих гостей приготували гарну несподіванку, гідну колишнього ката. Біля самісінького будинку очікував цілий батальйон собарноти.

Анаїс припаркувалась у двориську, зазначивши подумки, що тут нічого не змінилося. Хіба що дім трохи постарів і посірів, хоч, як і передніше, справляв враження сили й могуті. Швидше укріплений замок, аніж садиба доби Відродження. Підмурок його склали чи то в ХІІ, чи то в