Читати книгу - "Пастка-22"

обов’язків. Він кволо чвалав звивистою стежкою, настільки ослаблий від спраги і втоми, що ледве переставляв ноги. Думка про капрала Віткома сповнювала його каяттям. Він молив Бога, щоб до його повернення капрал Вітком кудись пішов, а він зміг спокійно роздягнутися, старанно вимити руки, плечі й груди, напитися води, лягти відпочити і, можливо, навіть кілька хвилин подрімати; але на нього чекало нове розчарування і новий удар, бо коли він прийшов, капрал Вітком уже став сержантом Віткомом і сидів, знявши сорочку, в капелановому кріслі й капелановою голкою та ниткою пришивав до рукава сержантські смужки. Капрала Віткома підвищив полковник Каткарт, який хотів негайно бачити капелана у справі листів.

— О ні, — застогнав капелан і, мов підкошений, впав на ліжко. Його тепла фляга була порожня, а сам він був настільки збентежений, що зовсім забув про мішок Лістер[34], який висів у затінку між наметами. — Я не вірю. Просто не вірю, що хтось усерйоз вважає, ніби я підробляв підпис Вашингтона Ірвінга.

— Не про ці листи мова, — виправив його капрал Вітком, відверто насолоджуючись капелановою досадою. — Він хоче поговорити з вами про листи до родичів загиблих та поранених.

— Листи до родичів? — здивовано спитав капелан.

— Саме так, — зловтішався капрал Вітком. — Всипле вам перцю за те, що ви не дозволили мені їх розсилати. Ви б тільки бачили, як він ухопився за мою ідею, що на цих листах може стояти його підпис. Саме тому він мене і підвищив. Він абсолютно певний, що завдяки їм він потрапить на сторінки «Сатердей Івнінг Пост».

Сум’яття капелана наростало.

— Але звідки він довідався, що ми говорили про цю ідею?

— Я навідався до нього в офіс і розповів.

— Що ви зробили? — пронизливо скрикнув капелан і зірвався на ноги в невластивому йому нападі люті. — Ви хочете сказати, що справді звернулись до полковника через мою голову, не спитавшись мого дозволу?

Капрал Вітком зухвало й зневажливо вишкірився.

— Саме так, капелане, — відповів він. — І для вашого ж блага — не намагайтеся щось за це зробити. — Він засміявся тихенько, але зі злісним викликом. — Полковникові Каткарту не сподобається, коли він довідається, що за цю мою ідею ви зводите зі мною порахунки. І знаєте що, капелане? — продовжив капрал Вітком, з голосним луском перекусивши капеланову чорну нитку і одягаючи сорочку. — Цей тупий вилупок справді вважає, що моя ідея — одна з найгеніальніших.

— Можливо, я навіть потраплю на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», — хвалився усміхнений полковник Каткарт, життєрадісно походжаючи по своєму кабінету й вичитуючи капеланові. — А вам просто забракло розуму, щоб оцінити цю ідею. Ви маєте доброго помічника в особі капрала Віткома, капелане. Сподіваюся, вам стане розуму оцінити хоча б це.

— Сержанта Віткома, — поправив його капелан, не встигнувши подумати.

Полковник Каткарт люто вирячив очі.

— Я і сказав «сержант Вітком», — відповів він. — Замість того, щоб постійно вишукувати помилки, ви б краще хоч інколи слухали. Ви ж не хочете все життя бути капітаном, хіба ні?

— Сер?

— Ну, я не уявляю собі, як ви зможете добитись чогось більшого, якщо й далі будете отак себе поводити. Капрал Вітком вважає, що у вашої брати

ось уже тисяча дев’ятсот сорок чотири роки не було жодної свіжої ідеї, і я схильний з ним погодитись. Розумний хлопчина, цей капрал Вітком. Ну, гаразд, тепер усе зміниться. — Полковник Каткарт із рішучим виглядом сів за стіл і, знайшовши чисту сторінку в своєму блокноті, тицьнув у неї пальцем. — Починаючи від завтра, — оголосив він, — ви з капралом Віткомом від мого імені будете писати листи співчуття всім близьким родичам убитих, поранених чи взятих у полон воїнів нашого полку. Я хочу, щоб це були щирі листи. Нехай у кожному з них буде багато особистих подробиць, щоб не виникало жодного сумніву, що кожне ваше слово йде з мого серця. Все ясно?

Капелан мимоволі ступив уперед, виражаючи незгоду.

— Але, сер, це неможливо! — бовкнув він. — Ми не знаємо наших людей аж так добре.

— Яке це має значення? — спитав полковник Каткарт, а тоді примирливо усміхнувся. — Капрал Вітком приніс мені зразок листа, де передбачено всі можливі випадки. Послухайте: «Шановний(а) містере, місіс, міс або шановні містере та місіс! Немає слів, щоб висловити мою глибоку особисту скорботу, яку я відчув, коли ваш чоловік, син, батько чи брат був убитий, поранений чи пропав безвісти». І таке інше. Думаю, вступна фраза точно передає мої особисті почуття. До речі, може, краще доручіть усю справу капралові Віткому, якщо вам не хочеться цим займатись. — Полковник Каткарт витяг свого мундштука і заходився згинати й розгинати його, немов інкрустоване слоновою кісткою та оніксом пужално. — Це ще одна ваша хиба, капелане. Капрал Вітком розповідав, що ви не вмієте делегувати обов’язки. Він каже, що вам також бракує ініціативності. Сподіваюся, ви не станете мені заперечувати?

— Ні, сер, — похитав головою капелан.

Він відчував себе нікчемним слабаком, тому що не вмів делегувати обов’язки і йому бракувало ініціативності, і тому що йому насправді кортіло заперечити полковникові. В голові в нього все перемішалось. За вікном стріляли по тарілочках, і кожен новий постріл примушував його здригатися. Він просто не міг звикнути до стрілянини. Його оточували кошики з помідорами-сливками, і він був майже переконаний, що колись у минулому він уже стояв у кабінеті полковника Каткарта за подібних обставин і його так само оточували кошики з помідорами-сливками. Знову déjà vu. Вся ситуація здавалась дуже знайомою, хоча сприймалася неначе з відстані. Одяг його був брудний і потертий, і він до смерті боявся, що від нього тхне.

— Ви надто серйозно до всього ставитесь, капелане, — грубувато сказав йому полковник Каткарт тоном досвідченого чоловіка. — Це ще одна ваша хиба. Оте ваше похмуре обличчя псує всім настрій. Хоча б вряди-годи усміхайтеся. Ну ж бо, капелане. Покажіть, що вмієте реготати, і я дам вам цілий кошик помідорів. — Він почекав якусь мить, спостерігаючи, а потім переможно пирхнув. — От бачите, капелане, я маю рацію. Ви таки не здатні посміятись від душі.

— Так, сер, — смиренно погодився капелан, з помітним зусиллям ковтаючи слину. — Не зараз. Я дуже хочу пити.

— То налийте собі. Підполковник Корн завжди тримає в себе в столі