Читати книгу - "Прислуга"

— Гіллі, я вирушаю до твого будинку.

Гіллі відволікається від підбивання підсумків. Це її мама. Місіс Волтер у своєму офіційному вбранні має ще більш кволий вигляд, ніж зазвичай. Вона одягнута в сукню аж до підлоги, небесно-блакитного кольору, вкриту бісером, із 1943 року. Біла орхідея в’яне біля її ключиці. До неї приставлено чорношкіру жінку в білій уніформі.

— Що ж, мамо, не смій підходити до холодильника сьогодні. Я не хочу не спати всю ніч через твоє нетравлення шлунку. Одразу лягай спати, чуєш?

— Не можна навіть шматочок пирога Мінні?

Гіллі примружує до мами очі:

— Той пиріг — у смітті.

— То ж навіщо ти його викинула? Я його, власне, для тебе виграла.

Гіллі на мить завмирає, осмислюючи це.

— Ти? Ти мене підписала?

— Я можу забути, як мене звати, в якій країні я мешкаю, та ти вкупі із цим пирогом — це те, про що мені не вдасться забути ніколи.

— Ти… ти — стара, непотрібна… — Гіллі кидається паперами, що були в її руках, і вони розлітаються навсібіч.

Місіс Волтер розвертається та шкандибає у напрямку дверей разом із чорною доглядальницею.

— Що ж, телефонуй у газети, Бессі, — мовить вона. — Моя дочка знову люта на мене.

Мінні

Розділ 26

Суботнього ранку я прокидаюся з утомою та болем. Плетуся на кухню, де Шуґар перераховує свої дев’ять доларів і п’ятдесят центів, гроші, отримані на Вечорі вчора. Дзвонить телефон, і Шуґар на ньому швидше, ніж вогонь на смальці. У Шуґар є хлопець, одначе вона не хоче, щоб мама про нього знала.

— Так, сер, — шепоче Шуґар і вручає мені телефон.

— Алло? — кажу я.

— Це Джонні Фут, — каже він. — Я в оленевому таборі, та просто хочу повідомити, що Селія дуже засмучена. Учорашній вечір минув для неї важко.

— Так, сер, мені відомо.

— Уже чули, авжеж? — зітхає він. — Приглянете за нею наступного тижня, Мінні? Мене не буде, і… я не знаю. Просто зателефонуйте мені, якщо вона не оговтається. Я повернуся додому раніше, якщо потрібно.

— Я попіклуюся про неї. З нею буде все добре.

Сама я не бачила того, що трапилося на вечірці, але чула про це, коли мила посуд на кухні. Вся прислуга про це пліткувала.

— Ти чула? — звертається до мене Фаріна. — Та велика рожева леді, у якої ти працюєш, напилась, як індіанець у день зарплатні.

Я підводжу очі від мийки й бачу, як до мене наближається Шуґар із рукою на стегні.

— Ага, мамо, вона всю підлогу обблювала. І кожен на вечірці бачив!

Потім Шуґар обертається й регоче разом з усіма іншими. Вона й не зауважує, коли їй влітає хляп. Мильна піна розлі­тається у повітрі.

— Стули писок, Шуґар, — я шарпаю її в куток. — Щоб я ніколи не чула, що ти погано говориш про леді, яка кладе хліб тобі до рота й одяг на твої плечі! Чуєш мене?

Шуґар, вона киває, і я повертаюся до своїх тарілок, але чую її бубоніння.

— Ти це робиш, постійно.

Я розвертаюсь і тицяю пальцем у її лице.

— Маю право. Я заслуговую його, щодень гаруючи на цю божевільну дурепу.

Коли я в понеділок приходжу на роботу, міс Селія досі лежить у ліжку із захованим у простирадла обличчям.

— Доброго ранку, міс Селіє.

Та вона лише перевертається й не дивиться на мене. На обід я приношу тацю із сендвічами з шинкою їй у ліжко.

— Я не голодна, — промовляє вона й накриває голову подушкою.

Я стою й туплюся в неї, усю муміфіковану в простирадлах.

— Що робитимете? Лежатимете так увесь день? — питаю, хоча бачила, як вона це робила багато разів. Але цього разу все по-інакшому. Немає мастики на її шкірі й усмішки на її обличчі.

— Будь ласка, залиш мене саму.

Я хочу їй сказати, щоб вона встала, нап’ялила своє вульгарне вбрання й забула про все це, та, споглядаючи, яка жалюгідна та нещасна вона там лежить, вирішую помовчати. Я — не психіатр, і вона не платить мені, щоб я ним стала.

У вівторок зранку міс Селія досі в ліжку. Таця з учорашнім обідом стоїть на підлозі недоторкана. Міс Селія досі одягнена в зашмуляну блакитну нічну сорочку, що має такий вигляд, наче вона в неї зосталася від часу округу Туніки, смугасті брижі розірвані біля шиї. Спереду — щось схоже на плями від сажі.

— Ну ж бо, дайте мені добратись до тих простирадл. Шоу незабаром почнеться, і в міс Джулії буде клопіт. Ви не повірите, що вона вчора накоїла з доктором Біґмаусом.

Та вона просто собі лежить.

Пізніше я приношу їй закритий курячий пиріг. Хоча все, що я хочу зробити, — це сказати міс Селії, щоб вона зібралась, пішла на кухню та нормально поїла.

— Що ж, міс Селіє, я знаю, що те, що з вами сталось на Вечорі, жахливо. Та ви не можете тут сидіти до безкінечності, шкодуючи себе.

Міс Селія встає з ліжка та зачиняється у ванній. Я починаю знімати простирадла. Коли я із цим закінчую, підбираю вологі серветки та склянки з нічного столика. Зауважую купку листів. Зрештою, ця жінка хоча б уставала, щоб піти до поштової скриньки. Я підіймаю їх, щоби протерти стіл, і бачу літери Г. В. Г. на поверхні картки. До того, як я зрозуміла, що кою, — прочитую всю записку:

Дорога Селіє,

Як компенсацію за розірвану тобою мою сукню ми в Лізі радо приймемо внесок у розмірі не менш як дві сотні доларів. Крім того, будь ласка, утримайся від будь-якої волонтерської участі у нечленських заходах у майбутньому, оскільки твоє ім’я було внесено до випробувального списку. Будемо вдячні за співпрацю у цій справі. Будь ласка, надішли чек у відділ Джексонської Ліги.

З повагою

Гіллі Голбрук

Президент та Голова комітету асигнувань

У середу зранку міс Селія досі у простирадлах. Я пораюся на кухні, намагаючись оцінити те, що вона не крутиться тут, біля мене. Та мені не вдається цим насолоджуватись, бо весь ранок дзвенить телефон, і вперше відколи я тут, міс Селія не бере слухавку. Після десятого разу я вже