Читати книгу - "Спокута сатани"

Я випустив її руки; вона не без зусиль опанувала себе й тепер дивилася просто на мене холодними очима.

− Навіщо ви одружилися зі мною? − спитала вона. − Заради мене чи заради себе?

Я мовчав, надто пригнічений гнівом і скорботою, щоб відповідати. Усе, що я міг зробити, − це подати руку Лючіо, який потиснув її сердечно та дружньо; однак мені здалося, що потайки він посміхнувся.

− Ви одружилися зі мною, щоб ваша чиста любов зробила мене щасливою? − наполягала Сибілла. − Чи, може, ви просто хотіли взяти за дружину графську дочку, щоб додати до свого становища мільйонера ще й аристократичну гідність? Ваші мотиви були корисливими; ви обрали мене, бо я була першою красунею сезону, на яку задивлявся та про яку говорив увесь Лондон! Такий шлюб, безперечно, дав вам престиж − приблизно такий самий престиж, який дає полювання разом із королівською родиною та перемога на дербі. Перед одруженням я щиро сказала вам, хто я є, − однак це не справило враження на вашу егоїстичну, марнославну натуру. Я ніколи не кохала і ніколи не говорила, що кохаю вас. Ви чули все, що відбулося між мною та Лючіо; тепер ви знаєте, чому я погодилась на шлюб із вами. І сміливо заявляю це вам просто у вічі: я розраховувала, що матиму вашого сердечного приятеля за коханця. Якщо ви прагнете розголосити цей скандал, то це дурість із вашого боку: такий стан справ є звичайним у Франції, він стає звичайним і в Англії. Зрештою, завжди вважалося, що для чоловіків моральність − річ зайва; тепер вона стає зайвою і для жінок.

Я дивився на неї, приголомшений такою зухвалістю; не лишилося й сліду від недавнього пориву шаленої пристрасті − вона говорила холодно, розсудливо та майже переконливо.

− Варто лише прочитати «нові» романи! − вела далі вона, й глумлива усмішка з'явилась на її блідих вустах. − І справді: уся «нова» література свідчить, що ваші ідеї стосовно хатньої доброчесності вже віджили свій вік. Згідно з поглядами сучасних письменників, чоловіки та жінки мають однакову свободу кохати того, кого хочуть, тоді, коли хочуть, і там, де хочуть. Полігамія − ось нова віра. Якщо ви хочете змінити цю ситуацію й повернутися до старомодного типажу скромних дівчат та доброчесних матрон, то мусите засудити всіх «нових» письменників до довічних каторжних робіт, а для преси запровадити урядову цензуру. Тепер поза ображеного подруга − не в моді; вона смішна. Запевняю вас, я не відчуваю жодного докору сумління, коли кажу що кохаю Лючіо; кожна жінка була б горда кохати його. Однак він не хоче або не може кохати мене. Між нами відбулася сцена, і ви своєю присутністю посилили драматичний ефект! Більше нема про що говорити. Якщо ви хочете розлучитися зі мною, то я не заперечую!

Вона махнула рукою; я досі дивився на неї, мовчки, не знаходячи слів на противагу такому зухвальству. Раптом заговорив Лючіо; тон його був серйозним та лагідним, але дивна цинічна посмішка ще не стерлася з вуст.

− Дуже прикра ситуація, − сказав він. − Однак я рішуче протестую проти розлучення − не тільки заради її милості, але й заради мене самого. У тому, що сталося, моєї провини немає.

− Немає! − погодився я, знову тиснучи йому руку. − Ви − втілення шляхетності, Лючіо! Найчесніший друг, якого будь-коли мала людина! Дякую вам за вашу мужність, за щирість і відвертість! Я чув усе, що ви говорили цій пропащій жінці, − але, мабуть, не існує таких слів, які змусили б її усвідомити своє безчестя, свою ганьбу!

− Джеффрі! − делікатно перервав він. − Я б не називав леді Сибіллу безчесною. Вона страждає; назвімо це маленьким нервовим збудженням. У думках вона, можливо, й завинила в невірності;однак товариство про це не знає, тож для нього вона чиста − чиста, як незайманий свіжий сніг.

Очі його блищали; я зустрів його холодний насмішкуватий погляд.

− Облиште, Лючіо, ви тієї самої думки, що і я, − проказав я хрипко. − Так само, як і я, ви відчуваєте, що непристойний намір дружини не є кращим від непристойного вчинку. Такій жорстокій невдячності немає виправдання, немає вибачення! − Я обернувся до Сибілли, несвідомо підвищуючи голос. − Хіба я не звільнив вашу родину від важкого тягаря бідності й боргів? Хіба я чогось вам шкодував? Хіба мало діамантів маєте? Хіба ви не користуєтеся більшою розкішшю, ніж королева? І хіба не повинні ви виявляти до мене бодай якусь вдячність?!

− Я нічого вам не винна! − сміливо відповіла вона. − Я дала вам те, за що ви заплатили: мою вроду та суспільне становище. Це була чудова торговельна угода.

− Надто невигідна для мене! − вигукнув я.

− Гаразд, хай так. Ви вільні її розірвати будь-якої миті. Закон…

− Закон не дає свободи в таких випадках, − втрутився Лючіо з іронічною чемністю. − Звичайно, розлучення можливе на підставі несумісності характерів; але чи варто? Її милості не пощастило з вибором, от і все; вона обрала мене на роль свого cavalier servant[33],а я відмовився. Нічого іншого не лишається, як тільки забути цей прикрий інцидент і намагатися на майбутнє жити в кращій згоді.

Сибілла підійшла до князя й презирливо закинула горду голову назад.

− Невже ви думаєте, − сказала вона, вказуючи на мене, − невже ви думаєте, що я житиму з ним після того, що він бачив і чув цієї ночі? За кого ви мене маєте?

− За гарну леді зі швидкими спонуками та безрозсудними міркуваннями, − відповів Лючіо з жестом саркастичної галантності. − Леді Сибілло, ви нелогічні, як і більшість представниць вашої статі. З вашого боку негарно продовжувати цю розмову, таку важку і прикру для нас, бідних мужчин. Ви знаєте, як ми ненавидимо сцени. Дозвольте мені піти. Моліть Небеса, щоб ваш чоловік якнайшвидше забув оту вашу опівнічну маячню, визнавши її радше за химерну хворобу, ніж за зумисну злонамірливість!

Вона простягла до нього руки в безтямному поклику.

− Лючіо! − гукнула вона. − Лючіо, коханий мій! Добраніч! Прощавай!

Я кинувся і став між ними.

− У мене на очах?! − обурено заволав я. − Негідна жінко, чи ви геть не маєте сорому?

− Анітрішечки! − сказала вона з лихою