Читати книгу - "Диво"

десь вітрину, вилаяти міліціонера. Ось коли самотність мстилася йому повною мірою. Знов шахи? Є два — Є чотири?.. Чи, може, знайти ще одну свіжу розповідь про Софію і підготувати для завтрашньої лекції відповідний коментар? Все життя коментуєш інших. А навіщо?

Він пішов до міністерства, став ходити по кімнатах, допитуватися, хто звелів зняти етюд Таї Зикової. Ніхто не знав. Винних не було. Десь хтось якось щось там сказав чи натякнув, і от хтось колись якось там собі зняв. То й що? От подія! Не таке знімали. Щоправда, Отаву не хотіли дратувати. Все ж таки вчений. Ім’я. Знають за кордоном. Обіцяли розібратися. Він знав, що ніхто не стане розбиратися, але пристав на вмовляння, пішов до «Театрального», попросив свій традиційний обід і зовсім не традиційні для нього двісті грамів чогось міцного. Наприклад, горілки з перцем. І сала з часником до неї на закуску. А ще цибулі. Ближче до реальності. Довго обідав. Згадалися чиїсь слова: «Культура — це пародія на кохання». Ті, що навколо Таї, справді, мов пародія на людей. Але кохання… Де воно? Невже він міг закохатися в цю жінку? Тоді плакав уві сні. А вона плакала в горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Ні про що не розпитав, нічим не поцікавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з сухою логікою, з писаннями й виповідями. А жива людина завжди складніша й дорожча за всі наймудріші писання й виповіді. Ну, та вже.

Він згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж, блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нічого їй не казав, навіть не був з нею знайомий. При зустрічах в університетських коридорах промовисто на неї дивився і в своїй наївності гадав, що того досить.

А потім його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому подобається, свиснув:

«Ох ти ж і влип!»

«Чого свистиш? — образився Отава.— У мене чисті…»

«Та того,— не дав йому докінчити Сашко.— По-перше, вона замужем за майором, бо треба ж харчуватися, а друге,— тут Сашко прицмокнув,— поки ти там ото зітхав, то я вже…»

Отава тоді жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському бюро, вліпили догану, але…

Він вийшов із ресторану не крізь надвірні двері, які вже було замкнено через брак місць, а просто в готель, і тут йому спало на думку, що він би міг… Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею і рудим Сашком, але хай навіть так. На нього, видно, подіяла з перцем, а може, в підсвідомості пролунав десь наказ, якісь там моральні гальма було відпущено, і професор Отава на якийсь час перестав бути тільки професором, перетворився на звичайного чоловіка, може, навіть на того задерикуватого й непосидючого хлопчиська військового часу, який, на відміну від свого батька, дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тоді, і якби батько хоч трохи був пішов йому назустріч, то — як знати — може, й уцілів би…

Отава підійшов до віконця реєстрації і спитав, чи не зупинилися в готелі московські художники. Йому відразу не відповіли, бо не так легко задовольнити цікавість першого-ліпшого, хоч усі мешканці готелю і заповнюють довжезні анкети, де зазначено і хто вони, і звідки, але ніхто тих анкет ніколи не читає, окрім того, треба пам’ятати, що на реєстрації сидять люди зовсім не для того, щоб відповідати на запитання, і взагалі важко сказати, хто має це робити в готелі, може, й ніхто, бо кому це потрібно, але все ж таки якщо вже так товаришеві конче хочеться знати, то, здається, в їхньому готелі ніяких художників — ні московських, ні немосковських — не було, але можуть бути, от тоді, будь ласка, й приходьте та питайте.

Ця балаканина («та й не без моралі») трохи розважила Отаву, і він став обходити всі центральні готелі вже цілком свідомо,— спершу «Інтурист», потім «Київ», далі «Москва», «Дніпро». В «Дніпрі» йому сказали, що, здається, художники на сьомому поверсі. Тоді він поїхав ліфтом на сьомий поверх, по дорозі пробуючи вгадати, в який колір забарвлено цей поверх, бо в «Дніпрі» кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на поверсі втішила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.

— Ви теж до неї? Там уже повно,— не зовсім ввічливо сказала чергова.

— Ні, я ні, — поквапливо промовив Отава.— Я попросив би вас тільки…

— Так, так,— черговій, видно, хотілося виправити свою нетактовність,— будь ласка…

— Передайте їй, що її шукали і… питали…

— То зараз і передати?

— Ні, згодом… коли виходитиме…

— А якщо тільки завтра?

— Нічого. Однаково. Хай і завтра. Просто скажете.

— Гаразд. Я скажу.— Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою цікавістю.

— Дякую вам,— сказав Отава,— дякую і кланяюсь…

Чергова ще більше подивувалася. Бачила багато диваків.

Але щоб отак кланялися? Іноземці, щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.

Отава пішов додому. Знову Хрещатиком. Цікаво: скільки разів киянин, який мешкає в центрі, проходить за своє життя по Хрещатику? Він ще відмикав двері, коли почув у глибині квартири телефонний дзвінок. Мабуть, товариш шукав його на партійку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогодні ти мене. Так і минає життя. Взаємно, або, як колись казали наші класики, обоюдно. Він причинив за собою двері, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахісти — люди терплячі. Хай подзвонить. Отава зняв нарешті трубку, сказав:

— То що? Є два — Є чотири?

— Це ви мене шукали? — спитала вона з того кінця дроту, і в Отави так затремтіло все тіло, що він мало не впустив трубки.

— Очевидно,— сказав зміненим голосом, ніби хлопчисько, застуканий на недозволеному вчинку.

— Слухайте,— поквапливо мовила вона зовсім-зовсім близько від нього,— я, здається, божеволію… Ви могли б? Я хочу з вами побачитись…

— Так,— сказав він. Більше нічого не міг сказати, просто зникли всі слова, і відібрало голос. Невже, о, невже справді? Але ж це безглуздя!

— Де? — спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й він.

— Ну,— він завагався,— там… коло готелю…

— Ні, тільки не тут,— швидко заперечила вона,— я не хочу…

Він зрозумів, що вона боїться зустрінути свою братію. «Браття-населення».

— Тоді… — Він гарячково надумував місце. Адже вона вперше в Києві. — Навпроти готелю, там водограї… Ви, мабуть, помітили…

— Не хочу водограїв…

Видно, вона не хотіла між людей, прагнула самотини, тиші… Але де? Де?

— Згадав,— майже весело сказав Отава,— вийдіть з готелю і праворуч прямо й прямо… Там