Читати книгу - "Диво"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Кружало — де лежало…»
І тільки потому побачив людей, що стояли півколом, замикаючи його в цьому просторі, і впізнав одразу двох, яких уже знав, і знов у нього було бажання втекти звідси світ за очі, але знову змушений був тільки переступити з ноги на ногу і вже зовсім дурнуватим голосом промовив:
— Здрастуйте, Таю, а я й не…
Бо там стояла вона і дивилася на Отаву своїми різнобарвними очима і в найдальших глибинах тих незвичайних очей виіскрювався лиховісний посміх.
— Це ви? — сказала вона голосом, що не віщував нічого доброго.— Ах, я й забула, що ви тут головний, спец… знавець,— навмисне поставила наголос на «а», щоб показати, що вжила обрубане слово,— прийшли пересвідчитися, чи виконано ваші рекомендації? Що ж, можете…
— Я не знав,— знову повторив Отава, ще більше розгублюючись від присутності Таї і від того, що етюд належав їй, і від того, що хтось звелів прибрати етюд, аби не дратував відвідувачів своєю жорстокою правдою, і ще від присутності тут чужих, невідомих людей, які дивилися на Отаву осудливо, нищівно, так ніби саме він розпоряджався виставками і організував громадську думку…
— Сі-сі, — просвистіло коло нього,— старий, ми од вашого Києва нічого й не ждали…
Аж тоді, нарешті, Отава впізнав чотирикутного поета Діму, того самого, що тоді, в кімнаті з великим вікном, яке виходило на море… Як же це так? Чому знову цей Діма там, де вона, Тая? Бігла тоді за ним, стукали її підбори по білих кам’яних плитах, вистукували мелодію зближення, чарівний, незабутній звук поспіху… А тепер знов коло неї цей чотирикутний, як шафа, надутий нездара!
— Я справді нічого не знав,— ще раз повторив Отава, і, мабуть, Тая повірила йому, бо лиховісні вогні в її очах зникли, вона подала Борисові руку і втомлено мовила:
— Знайомтеся. Це все мої друзі. З Москви.
Звісно, було там два чи три художники. Безіменні, але генії, видно з усього. Перегризуть горло, аби тільки був привід вчепитися. Був редактор журналу «В» і «З», тобто відкритого і закритого. Був ще якийсь вугруватий здоровило, схожий на відставного боксера. І, звичайно ж, чотирикутний поет. І все слухняні, тихі перед Таїсою, без вихвалянь і вихилясів. І справді, чому б мала проганяти від себе таких людей, раз горнулися до неї, об’єднувалися навколо, а він покинув її тоді, лиш знайшовши, покинув, нічого не обіцяючи, нічого не кажучи, попросту втік,— може, й назавжди? І ця їхня зустріч — чиста випадковість, а для Таїси потрібно було стале товариство, бо не могла ж вона жити, як він, фресками та мозаїками, а потім опівночі дзвонити до товариша й вимолювати бодай партію в шахи.
— Я був тут учора й звернув увагу,— почав Отава знову,— всю ніч…
Розумів, що говорить зовсім смішно й непотрібно. Якщо вони й ждали від нього слів, то не таких. Він повинен був виправдуватися в ім’я свого міста, повинен був виправдувати того невідомого, що звелів уночі зняти етюд Таї Зикової (аби ж то було знаття, що це вона!), а може, ждали від нього зовсім не таких слів, може, й самі ще не відали, що б їм хотілося почути від нього…
— Якесь непорозуміння,— сказав Отава,— просто безглуздя… Тим більше, що цей етюдик…
— Це великий твір, старий! — хрипко промовив поет.— Ви тут, у Києві, не можете зрозуміти! Не доросли! Я пишу сценарій по цьому твору. І сам ставитиму фільм. На студії «Мосфільм». Сі-сі!
Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не відвела погляду, в глибині її різнобарвних очей відчитувалася затятість, «Так, так,— миготіли звідти вовчі вогники,— так, так, все це правда, я здатна на велике, ти мене ще не знаєш, ти не здатен поцінувати в мені незвичайний талант, а ось люди, мої справжні друзі, вони…»
Згадалася ота, що про Хрещатик: «Суцільний великий кошмар». Жінка в мистецтві завжди підозріла. У неї нечисті наміри. Вона хоче подобатися. Будь-якою ціною. А може, навпаки? Підозрілі чоловіки, що липнуть до жінки, яка має справу з мистецтвом? І хочуть подобатися жінці? Чи не однаково? Всі хочуть подобатися. Він теж, мріючи про велику роботу над розкриттям таємниці спорудження Софії і всього…
— Якщо ви справді надаєте такої ваги,— почав Отава, звертаючись тільки до Таї, бо ж вона була авторкою етюда, крім того, хотілося говорити йому лише з нею, не помічаючи її вірних паладинів. Тая твердо хитнула. Вона справді надавала великої ваги.
— А тим більше розділяєте цю дурну балаканину,— він кивнув на чотирикутну шафу.
— Здається, я наб’ю тобі морду,— сказав десь йому з-під руки поет.— Сі-сі! Це буде великий мордобій, ще більший, аніж фільм, який я поставлю за Таїним твором…
— Тоді ви просто нездарна художниця,— жорстоко промовив Отава, не ворухнувшись з місця, хоч усі були переконані, що після таких слів він мусить якщо й не провалитися крізь землю, то принаймні бігти з цього залу. Бувший редактор журналу «В» і «З» зашморгав носом, вугрувате обличчя відставного боксера взялося брунатними плямами, поет став засукувати рукава, тільки Тая намагалася бути спокійною, і голос їй навіть не здригнувся, коли вона вимовила:
— Дякую.
— Я говорю серйозно,— так само з тихою злістю продовжував Отава.— Мені вже не раз і не два доводилося чути про ці так звані протести. Про це показування язика. У нас пішла навіть мода: все, що визнається,— то, мовляв, несправжнє. Шолохов, Шостакович, Тичина, Сар’ян — це для вас не те. Справжнє тільки те, що відкидають. Невидані твори, невиставлені картини, неприйняті скульптури, покладені на полиці кінострічки, що не побачили екрана. Ну, так. Є там, можливо, і талановиті речі, бо ще не перевелися, на жаль, чиновники, які чомусь конче прагнуть відтручувати людей розумних і знаючих…
— Але я не хочу вас більше слухати,— сказала вона і скомандувала своїм: — Ходімо, «браття-населення…»
Вони були слухняні, як маріонетки. «Браття-населення»… Отава лишився сам у кутку, хоч розпинай його на стіну на місце того клятого етюдика — такий був виснажений і безрадний. Що тепер мав діяти? На гадку приходили найвульгарніші речі: піти напитися, розбити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диво», після закриття браузера.
