Читати книгу - "Інститут"

«Ми не можемо втекти, Ейвері. Якщо ти про це думаєш, забудь».

«Я знаю, що не можемо. Але мусимо зробити хоча б щось. Допомогти Люкові й собі. Я бачу деталі, але не знаю, як їх скласти. Я не…»

— Ти не знаєш, як побудувати замок, — тихим замисленим голосом промовив Нікі.

Гелен знову припинила їсти й повернулася до огляду стелі. Болюча губка вже знову росла, роздимаючись і заковтуючи її розум. Нікі допоміг їй ковтнути ще ложку.

— Сигарети! — гукнув хтось із доглядачів. Він тримав перед собою коробку. Здається, тут куриво було безкоштовне. Це навіть заохочували. — Хто хоче сигаретку перед показом?

«Ми не можемо втекти, — надіслав думку Ейвері, — тому допоможіть мені збудувати замок. Стіну. Щит. Наш замок. Нашу стіну. Наш щит».

Він перевів погляд з Ші на Нікі й на Джорджа, тоді знову на Шу, благаючи, щоб його зрозуміли. Її очі проясніли.

«Каліша розуміє, — подумав Ейвері. — Слава Богу, розуміє».

Вона почала говорити, але замовкла, коли повз проходив доглядач — на ім’я Клінт — і горланив:

— Сигарети! Хто хоче покурити перед показом?

Коли він пішов, Каліша промовила:

— Якщо ми не можемо втекти, треба захопити це місце.

10

Початкове прохолодне ставлення помічниці шерифа Венді Ґалліксон до Тіма значно змінилося з часу їхнього першого побачення в мексиканському ресторані в Гардівіллі. Тепер вони були визнаною парою, і коли вона прибула в заднє житло містера Джексона з великим паперовим пакетом, то поцілувала його в щоку, а тоді побіжно в губи.

— Це помічниця Ґалліксон, — представив її Тім, — але можеш називати її Венді, якщо вона не проти.

— Не проти, — сказала Венді. — Як тебе звати?

Люк подивився на Тіма, який йому ледь помітно кивнув.

— Люк Елліс.

— Приємно познайомитися, Люку. Ну в тебе й синець.

— Так, мем. Сам ударився.

— «Так, Венді». А пов’язка на вусі? Сам порізався?

Від цього він усміхнувся, бо це була абсолютна правда.

— Щось таке.

— Тім сказав, що ти зголоднів, тож я прихопила трохи їжі з ресторанчика на Мейн-стріт. Там є кола, курка, бургери і картопля фрі. Чого хочеш?

— Усього, — сказав Люк, а Венді з Тімом засміялися.

Вони спостерігали, як він з’їв дві курячі ніжки, потім гамбургер і більшу частину картоплі, а закінчив чималим рисовим пудингом з одноразової баночки. Тім, який ланч пропустив, доїв решту курки й випив колу.

— Тепер ти в нормі? — запитав Тім, коли їжі не залишилося.

Замість відповіді Люк розплакався.

Венді обійняла його й погладила волосся, пальцями розплутуючи кілька ковтунців. Коли Люк нарешті перестав схлипувати, Тім сів поруч.

— Вибачте, — сказав Люк. — Вибачте-вибачте-вибачте.

— Усе нормально. Тобі можна.

— Це тому, що я знову почуваюся живим. Не знаю, чому я від цього розплакався, але так сталося.

— Здається, це називається полегшення, — сказала Венді.

— Люк заявляє, що його батьків убили, а його самого викрали, — сказав Тім.

Венді округлила очі.

— Не заявляю! — вигукнув Люк, випнувшись уперед у кріслі Джексона. — Кажу правду!

— Може, я погано дібрав слова. Послухаймо твою історію, Люку.

Хлопець подумав, тоді сказав:

— Спершу зробите дещо для мене?

— Якщо зможу, — сказав Тім.

— Визирніть на вулицю. Чи той інший чоловік досі там.

— Норберт Голлістер? — Тім усміхнувся. — Я сказав йому, щоб злиняв. Зараз він уже, напевно, в «Ґо-Марті», купує лотерейні квитки. Сподівається, що стане наступним мільйонером Південної Кароліни.

— Просто перевірте.

Тім зиркнув на Венді, яка стенула плечима і сказала:

— Я сходжу.

Вона повернулася за хвилину, спохмурніла.

— Між іншим, він сидить у кріслі-гойдалці в депо. Читає журнал.

— Думаю, він — дядько, — тихим голосом озвався Люк. — У мене були дядьки в Річмонді й Вілмінгтоні. Можливо, у Стербриджі теж. Ніколи не думав, що в мене так багато дядьків.

Він засміявся. Сміх більше скидався на металевий скрегіт.

Тім підвівся, підійшов до дверей і побачив, як Норберт Голлістер підводиться і крокує геть у бік свого занехаяного мотелю. Він не озирнувся. Тім повернувся до Люка з Венді.

— Він пішов, синку.

— Мабуть, щоб подзвонити їм, — сказав Люк. Він тицяв пальцем у порожню банку з-під кóли. — Я не дам їм забрати мене. Думав, що помру там.

— Де? — запитав Тім.

— В Інституті.

— Починай із самого початку й розкажи нам усе, — попросила Венді.

Люк так і зробив.

11

Коли він завершив (це тривало майже пів години, протягом яких Люк спожив другу колу), на якийсь час запала тиша. Тоді Тім тихо озвався:

— Це неможливо. Почнімо з того, що стільки викрадень точно викликали б тривогу.

Венді на це похитала головою.

— Ти ж був копом. Сам знаєш. Кілька років тому проводили дослідження: понад пів мільйона дітей зникають щороку в США. Приголомшлива цифра, правда?

— Я знаю, що це число велике, в окрузі Сарасота повідомили про майже п’ятсот зниклих безвісти дітей в останній рік, що я там працював, але більшість — переважна більшість — повертаються додому самі.

Тім подумав про Роберта й Роланда Білсонів, близнюків, яких він помітив під час їхньої спроби втекти на сільськогосподарський ярмарок у Даннінгу.

— І все одно тисячі залишаються, — сказала вона. — Десятки тисяч.

— Так, але скільки з них зникають і залишають після себе мертвих батьків?

— Без поняття. Сумніваюся, що це досліджували.

Вона перевела свою увагу знову на Люка, який очима спостерігав за їхньою розмовою, наче за грою в теніс. Тримаючи руку в кишені, він погладжував флешку, ніби кролячу лапку.

— Іноді, — сказав він, — вони підлаштовують це як нещасні випадки.

Тім раптом уявив собі, як цей хлопчик живе з Сиротою Енні в її наметі, обоє ночами слухають того її божевільного по радіо. Розмовляють про змову. Розмовляють про них.

— Ти кажеш, що відрізав собі мочку вуха, бо в ній був пристрій відстеження, — сказала Венді. — Це дійсно так, Люку?

— Так.

Венді наче не знала, що казати далі. Вираз, із яким вона глянула на Тіма, промовляв: «Твоя черга».

Тім узяв порожню банку з-під коли й кинув її в пакет від їжі, який тепер наповнювали тільки обгортки та курячі кістки.

— Ти розповідаєш про таємний заклад, який виконує таємну програму на державній території і який існує вже бозна-скільки років. Колись це могло бути, теоретично, але не в еру комп’ютерів. Найбільші таємниці влади зливає в інтернет та брудна група, називається…

— «Вікілікс»[106], я знаю, — нетерпляче перервав його Люк. — Знаю, як важко втримати це в таємниці, і знаю, як це божевільно звучить. З іншого боку, німці тримали концтабори під час Другої світової, де вбили сім мільйонів євреїв. А ще циган і ґеїв.

— Але ж люди навколо тих таборів знали, що там діється, — сказала Венді. Вона спробувала взяти його за руку.

Люк руку відібрав.

— І я на мільйон баксів закладаюся, що люди в Деннісон-Рівер-Бенді, а це найближче місто, знають: щось діється. Щось погане. Не знають, що саме, бо не хочуть знати. А що їм робити? Так вони можуть жити собі й не тужити.