Читати книгу - "Хто боїться смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зупинившись, вона поглянула великими очима на Мвіту, а тоді на мене.
— Вибач! Я не мала на увазі…
— Та нічого, — запевнила я. — Я йому сказала.
Мвіта, дивлячись на мене, схилив голову набік.
— Ти розповіла їй раніше, ніж мені?
— Це не має значення, — сказала Лую. — Має значення те, що це повинно бути правдою, бо те, що там відбувається, те, чому ти маєш покласти край, є породженням найдавнішого зла. Колись я думала, що це все нуру. Що вони вродилися потворними і вищими за нас… але корінь цього не в людях, а глибше. — Вона витерла очі. — Ми не можемо тут засиджуватись. У нас є справи!
Мвіта взяв Лую за руку і стиснув її.
— Я й сам не міг би сказати краще.
У наметі Ссайку було тепло й затишно. Довкола нас стояли порожні тарілки. Ми були живі. Ми були саме там, де мали бути в той момент. Я відкинула дедалі сильніші сумніви, потягнулася вперед, узяла за руки Мвіту й Лую, і ми помолилися разом, опустивши голови й не змовляючись.
Тоді Лую відпустила наші руки.
— Я піду… поспілкуюся. Якщо я вам знадоблюся, йдіть до намету Ссуна і Яосса. — Вона широко всміхнулася. — Перш ніж зайти, гукайте.
Невдовзі я занурилась у теплий чорний сон, який відновив мої сили. Прокинувшись, я найперше побачила проміння сонця, що проникало крізь запону намету. Тіло привіталося зі мною болем. Мене міцно тримала Мвітина рука. Сам він тихенько хропів. Коли я спробувала вибратись, він обняв мене ще сильніше. Я позіхнула й підняла праву руку. Підставила її сонячному світлу й забажала, щоб на ній виросло пір’я. Воно виросло з неймовірною легкістю. Повернувшись до Мвіти, я зазирнула у його розплющені очі.
— Двадцять п’ять годин уже минуло? — запитала я.
— Не можеш зачекати ще годинку? — запитав він і торкнувся мене між ногами. Коли на його пальцях з’явилася кров, він засмутився. В мене почалися місячні. Я відчула біль у матці, ніби спровокований думкою про це, і мене раптом занудило.
— Лягай, — сказав Мвіта, підскочив і пов’язав рапу на талії. Він пішов і повернувся з вузликом одягу та чистою рапою.
— Ось, — промовив він і поклав мені до рота крихітний сушений листочок. — Одна жінка дала мені маленьку торбинку таких.
Він був гіркий, але мені вдалося його пожувати й проковтнути. Я встала, подбала про себе, а тоді знову лягла. Нудота вже вщухала. Мвіта налив мені келишок пальмового вина, що ще лишалося. Воно було кисле, але мій організм йому зрадів.
— Краще?
Я кивнула.
— А тепер розкажи мені історію.
— Передусім зверни увагу на те, що ми обоє приховували якісь секрети, — розпочав Мвіта.
— Знаю, — сказала я.
— Гаразд. — Він трохи помовчав, смикаючи себе за коротку бороду. — Ти можеш отак мандрувати, бо в тебе є здатність до алу. Ти…
— Алу? — перепитала я. Слово видалося знайомим. — Тобто як «алусі»?
— Просто послухай, Оньєсонву.
— Як давно ти дізнався? — гарячково спитала я.
— Що дізнався? Ти навіть не знаєш, про що питаєш.
Я насупилась, але промовчала, дивлячись на свої руки. Мені подумалось: «Отже, “відхід” називається “алу”».
— Твоя мати близька до Ади, — сказав Мвіта.
Я насупилась.
— І?
Мвіта взяв мене за плечі.
— Оньєсонву, помовч. Дай мені поговорити. А сама послухай.
— Просто…
— Тс-с, — зацитьнув мене він.
Я зітхнула й закрила обличчя руками.
— Твоя мати близька до Ади, — спокійно повторив він. — Вони спілкуються. Ада — дружина Аро. Вони спілкуються. А хто Аро для мене, ти знаєш. Ми спілкуємося. Тому я й знаю про твою матір. Добре, що сталося саме так, бо тепер я можу розповісти про це тобі.
— Чому ти не розповів мені раніше? — запитала я. — Чому мені не розповіла мати?
— Оньєсонву!
— Ну то говори швидше, — сказала я.
— Я про це думав, — продовжив він, не зважаючи на мене. — Твоя мати чудово знала, що вона робить, коли попросила, щоб ти, народившись дівчинкою, стала чаклункою. Це була її помста. — Він поглянув на мене. — Твоя мати здатна мандрувати всередині, вона здатна до алу. Назва міфічної істоти, яку ми знаємо як алусі, походить від реального чаклунського терміна «алу», «мандрувати всередині». Вона…
Я підняла руку і сказала:
— Зачекай.
У мене загупало серце. Все стало на свої місця. Я згадала кпоньюнґо, яка повела мене в алу. Її голос видавався знайомим, але чому, я не знала. Просто він належав моїй матері, а я ніколи не чула цього голосу як слід. «Вона обожнювала кпоньюнґо, — подумала я. — Чому ж я не здогадалася?»
— Та кпоньюнґо була моєю матір’ю? — ледь чутно прошепотіла я.
Мвіта кивнув. У мене з’явилася ще одна думка: «Можливо, саме тому я не змогла дорости до її розміру, коли вона повела мене в алу. Можливо, під час алу неможливо перерости власних батьків».
— То ця здатність дісталася мені від неї?
— Так, — сказав він. — І… можливо, це призвело…
Він хитнув головою.
— Ні, тут треба висловитись інакше.
— Нічого не пом’якшуй, — попросила я. — Просто розкажи мені. Розкажи мені все.
— Я не хочу зробити тобі боляче, — тихо промовив він.
Я пирхнула.
— Якщо ти ще не помітив, я непогано витримую біль.
— Гаразд, — здався він. — Ну, річ у тім, що твоя мати пройшла б ініціацію. Такого висновку дійшов Аро, поговоривши і з нею самою, і з Адою. Це якось пов’язано з твоєю бабусею. Знаєш щось про своїх бабусю й дідуся?
— Знаю, але небагато, — відповіла я й потерла обличчя. Те, що він мені розповідав, видавалося геть нереальним, але було логічним. — І не знаю нічого такого.
— Ну, так вважає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.