Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
одного. Ну от, я домоглася свого. Він у неї закоханий. Тепер він став її
проблемою.
Я вільна.
РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТИЙ
Ніколи знову. Він ніколи більше не змусить мене піднятися на
горище. Ніколи більше не казатиме сусідам, що я божевільна, тому
вони мають мене пильнувати. Ніколи знову мене не замкне.
Певна річ, навіть попри те, що він мене вигнав, я почуватимуся
цілковито упевненою у своїй безпеці лише після нашого розлучення. А
із цим треба бути дуже обережною. Саме Енді має стати ініціатором
розірвання шлюбу. Якщо він здогадається, що все це підлаштувала я, мені гайки.
Я лежу на величезному ліжку в готельному номері, обмірковуючи
свій наступний крок. Завтра поїду в табір і заберу Сесілію. А тоді ми
поїдемо… кудись. Не знаю ще, куди саме, але хочу розпочати все
спочатку. Хвалити бога, Енді так і не вдочерив малу. Він не має на неї
жодних прав. Я можу вивезти її куди мені заманеться. Навіть фальшиві
документи мені не потрібні, але я все одно домагатимуся повернення
свого дівочого прізвища. Щоб жодної згадки не залишилося про
присутність цього чоловіка в моєму житті.
Лунає стукіт у двері. На якусь жахливу мить я вирішую, що це Енді.
Уявляю, як він стоїть там, за дверима. «Ти що, справді вирішила, що
так просто мене спекаєшся, Ніно?.. Та ну! Прогуляйся-но тепер на
горище!»
— Хто там? — нашорошено питаю я.
— Це Ензо.
Мене накриває хвилею полегшення. Прочиняю двері. Бачу Ензо —
футболка, забрьохані землею джинси, насуплені брови.
— Що сталося? — питає він.
— Мені вдалося. Він мене вигнав.
Його погляд світлішає.
— Вигнав? Серйозно?
Я витираю вологі очі тильним боком долоні.
— Так.
— Це… це просто неможливо….
Глибоко зітхаю.
— Я маю тобі подякувати. Без тебе в мене нічого б не вийшло.
Він повільно киває.
— Я радий, що став тобі в пригоді, Ніно. Це був мій обов’язок. Я…
Якусь мить ми просто дивимося одне на одного. А тоді він подається
вперед і за мить уже мене цілує.
Я цього не очікувала. Ну, тобто так, я справді вважала Ензо
сексуальним. У мене ж бо є очі, врешті-решт! Але нас завжди поймала
лишень думка про одне — як урятувати мене від Енді. І, відверто
кажучи, після стількох років шлюбу із цим чудовиськом я вважала, що
всередині в мене все вмерло. Ми з Енді кохалися, так, тому що він
вимагав цього від мене, але то завжди був суто механічний процес —
на кшталт миття посуду чи прання. Я нічого не відчувала. Я взагалі не
вважала, що зможу відчути потяг бодай до когось — після всього. Я
перейшла в режим виживання.
Але зараз — зараз, коли я вижила всупереч усьому, — виявилося, що
там, усередині, я жива. Ще й яка жива.
Саме я тягну Ензо за футболку до величезного ліжка. Але блузку
мою розстібає він — і один з ґудзиків вириває з м’ясом. А подальше…
подальше — то вже результат наших спільних зусиль.
Так приємно. Не просто приємно. Дивовижно. Дивовижно бути з
чоловіком, якого я не ненавиджу до глибини душі. З чоловіком добрим
і лагідним. З чоловіком, який допоміг мені врятуватися. Навіть якщо це
триватиме лишень одну ніч.
А ще… Боже милий, як класно він цілується.
Коли все завершується, ми обоє мокрі від поту, щасливі й розімлілі.
Ензо обіймає мене, я горнуся до нього.
— Тобі добре? — питає він.
— Дуже добре. — Притискаюся щокою до його голих грудей. — Я й
гадки не мала, що ти щось до мене відчуваєш.
— Завжди відчував, — каже він. — Відколи вперше побачив. Але ж
намагався бути… ну, типу хорошим хлопцем.
— Я гадала, що ти ставишся до мене як до сестри.
— До сестри? — Він, схоже, шокований. — Ні! Точно не як до
сестри. Достеменно.
Вираз його обличчя змушує мене розсміятися. Але сміх мій швидко
стишується.
— Я завтра їду з міста. Ти ж бо це знаєш, так?
Він мовчить. Довго мовчить. Розмірковує, чи варто спробувати
переконати мене залишитися? Він мені не байдужий, так, але заради
нього я не залишуся. Немає такої людини, заради якої я залишилася б.
Він має розуміти це краще за будь-кого.
А може, він запропонує поїхати зі мною. Не знаю, що я відчуватиму
із цього приводу. Він дуже мені подобається. Але мені треба певний
час побути самій. Мине багато часу, перш ніж я зможу знову повірити
чоловікові. Навіть якщо взагалі існує на світі такий представник
сильної статі, якому я здатна повірити, і це саме Ензо. Він довів, що
вартий цього.
Проте він не просить мене залишитися. Не пропонує поїхати зі
мною. Він каже щось геть несподіване.
— Ми не можемо її покинути, Ніно.
— Ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Служниця, Фріда МакФадден», після закриття браузера.