read-books.club » Поезія » Зібрання творів 📚 - Українською

Читати книгу - "Зібрання творів"

223
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зібрання творів" автора Василь Стус. Жанр книги: Поезія. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 93 94 95 ... 105
Перейти на сторінку:
class="v">Середина пекла. Розбіглись кінці.

Згадаєш відльоти — і душу ошпариш.

Суремить Ірена. Мовчить В’ячеслав.

Той спогад — як подим пожарищ. Товариш

ім’ярек чатує — всі шпари заткав.

Викружуй, таксисте, ми вже на екрані.

Це аеропорт, це аеропорт!

Чи то ж тобі в честь, навіжений талане, —

такий велелюдний позаду ескорт!

Як пси, зовсібіч оступають сексоти

і кожен очима буравить тебе.

Вокзал. Коридори німі, як комплоти.

А небо в вікні — наче біль голубе.

Тож — в неба провалля, в бездоння, бездолий

нагірний, невірний, западистий рай,

всебідий, всегнівний, всещедрий, всекволий.

А що під крилом твоїм? Кара — карай.

У небо, у надвищ, за хмари за чорні

до сонця, Ікаре, спрямовуй свій лет!

Нарівні зі смертю — ми вже непоборні.

Нарівні зі смертю — сягаємо мет.

О царство півсерць, півнадій, півпричалів,

півзамірів царство, півзмаг і півдуш!

Скрегоче в металі, регоче в металі

остання дорога випроби і скруш.

Ламка і витка всеспадна вседорога.

Дорога до Бога — ламка і витка.

Коли ж нас поймає, долає знемога —

підноситься пісня — і віща й щемка!

* * *

Сни складено у стоси,

неначе кістяки,

на відстані руки —

ридання безголосе.

Світ вишито хрестом,

гудуть хрущі травневі,

зла, що довліють дневі,

являються обом.

Між нами стільки тьми,

обснованої ночі,

аж обірвали очі,

аж посвітились ми.

* * *

Пощо мені життя

суремного тривога,

як більше опертя

не виблагати в Бога?

Пощо твої труди,

усі тяжкі маруди,

коли в усі сліди

ступає тінь Іуди?

Ошукана чота

за пагорби зникає,

і доли посідає

маркітна марнота.

* * *

Хоч покоти м’ячем по цій дорозі —

надсадний погляд скинеш за собою —

і ніяк зачепитися на ній:

там радощі, вже й пам’яті не варті,

там горе в борозні леміш лишило

і ніяк утекти її, проклятої,

ні збутися, ні спекатися ні.

То погар доль, осмалені хрести

знакують путь охлялої вітчизни,

блукає мати битим бойовиськом,

ламає руки, плаче і клене:

Кринице незглибима, доки ще

до тебе воду лити джерелову,

щоб не всихала. Крові б наточила

зі своїх вен, щоб било джерело!

* * *

І що кигиче в мертвій цій пустелі?

Киги-киги — мов чайка з-над Дніпра.

О семигори горя, цвинтар велій,

і я тут згину, як прийде пора?

Киги-киги — за ким ти тужиш, пташко?

Киги-киги — й тобі своя біда?

Потерпимо іще — бодай і тяжко,

тут наша кров — солона і руда.

Сюди ми йшли — займанщину обсісти,

козацькими кістками облягти.

Живцем, як кажуть, в землю ж не залізти —

Сибіру, Магадану чи Ухти.

Кигикнуло — і далі полетіло.

А, може, все причулося мені?

І вже болить душа, на дуб здубіла,

в цій чужаниці, чужбі-чужині!

* * *

І все то — зá: дарунок сили

за себекраєм: на, візьми,

аби дороги доль гуділи

всіма серцями і грудьми.

Це я, це духи стоголосі,

мої брати найменші (я

негідний брат їм). Мабуть, досі

зваблива шурхотить змія

під скелею, на спечнім сонці,

на синьо-маревнім піску.

Прийди, спади з небес, відслонься,

дай труту випити гірку.

Ти лялечка. Ти з льолі льолі

викружуєш. А я — зі ста

звільнився шкур. І ми — на волі,

хоч білий світ — як блекота.

Двом легше спекатись рахуби

і за державними дверми,

на чолопку тієї згуби,

де край — і прірва: на, візьми.

* * *

За мною Київ тягнеться у снах:

зелена глиця і темнава червінь

достиглих черешень. Не зрадьте, нерви:

попереду — твій крах, твій крах, твій крах.

Лежить дорога — в вікових снігах,

і простори — горбаті і безкраї

подвигнуть розпач. О, мій рідний краю,

ти наче смертний посаг — в головах.

І сива мати мій куйовдить страх.

Рука її, кістлява, наче гілка

у намерзі. Лунає десь гагілка

і в сонці стежка. Й тупіт у степах.

* * *

Так хороше і моторошно так:

шаріє повечір’я, мов підпалок.

І звідти голосіння в кілька сталок

обволікає тугою байрак.

Тонкі, високі, сині голоси

дивочними подобами світають.

Глухонімі безгубо промовляють,

що може здатися на всечаси.

Покірні вітру, нахлюпи щедрот

з убогого жебрацького бенкету,

відвирувавши, котяться у Лету,

в таночок взявши кревних і заброд.

* * *

Світу — півдня і півночі.

І — половина життя.

Час опочити, пророче:

більше нема вороття

в пекло? Пророче, намарне:

світу — півночі й півдня.

Сяєво світить полярне

близнам очей — навмання.

* * *

Нарешті — ось ви, присмерки душі,

що вигасили гамір тогосвітній

і безгоміння — геть туге, мов бич,

обклало простір. Вибринь через силу,

надпоривом і нáдвигом — пробийсь.

Чи обережно з темряви густої

скрадися вгору, сну не наполохавши

одвертого, як біль. Пройди між тіней

і — заблукай між них.

* * *

Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може.

Я спекався тебе, моя тривоже.

Немає світу. Я існую сам.

Довкола — вистигла земна товща.

Я — магма магми, голос болю болю.

Що ж ти надбав, свою шукавши долю,

о волоконце з вічного корча?

Що ти надбав? Увесь у грунт

1 ... 93 94 95 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів"